Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Колиж Потоцький підступив під табор і попробував узяти його наступами, дуже скоро переконався, що це неможливе. Не маючи часу для гаяння й сили на облогу, рішив увійти в переговори з козаками. Гуня не відкинув пропозиції, але застерігся, що коли й помириться з поляками, то не на умовах, що їх подиктовано під Кумейками. Сам він рахувався з можливістю підмоги й почуваючися безпечним в своїй фортеці, затягав переговори. Потоцький пробував приспішити переговори - обстрілом з гармат, бльокадою, але даремне. Щойно, як Потоцький розгромив відділ полковника Філоненка, що віз обложеним харчі й відбив від нього обоз, в таборі Гуні запанувала депресія. Переговори пішли тепер скоршим ходом й закінчилися некорисним для козаків перемирям.
Козаччину знову обмежено, тепер до 6.000, відібрано їм право вибирати старшин, та настановлено полковників поляків. Дозволено реєстровикам жити тільки у черкаському, корсунському й чигиринському старостві, а все, що опинилося поза реєстром, примушено повернутися в підданство…
Підписавши такі умови перемиря, козаки пробували відборонитися від них «королівською ласкою», але даремне. Козацькі депутати вернулися з Варшави впорожні й наприкінці 1638 р. почалася реорганізація реєстрового козацтва.
Замісць гетьмана, опинився на чолі козацького війська королівський комісар, усі полковницькі становища зайняли польські шляхтичі, а козаки попали тільки на становища осаулів та сотників. Між ними чигиринським сотником став дотеперішний козацький писар Богдан Хмельницький. На завершення перемоги над козаками відбудовано Кодак. Відбудовували його під охороною військ Конецпольського, що зараз таки обсадив його залогою. На Запоріжжу мали, проти татар, чергуватися два полки реєстровиків, що на спілку з залогою Кодака повинні були не допускати «своєвільників» на Низ і перешкоджати їх походам на Крим і Чорне Море. Додатково розквартировано по волостях польське військо. На око здавалося, що козацтво приборкане раз на все. Викликало таке вражіння десять літ відносного мира й спокою, що запанували на Україні по зліквідованню повстання Острянина й Гуні. Та це тільки так здавалося - це був «спокій перед бурею»…
КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ XVI-XVII СТ.
Впарі з тим, як на степовому півдні України росте й могутніє козаччина, в старих, культурних центрах краю зароджується культурно-національний рух, що згодом, подавши руку козаччині, призвів до відродження Української Держави.
Започатковують цей рух старі, магнатські роди України й Білорусі, переймають його українські міщани, а завершує козацтво й створена з нього аристократична верхівка Гетьманщини.
Тяжке було положення українського живла на землях, що ще до люблинської унії ввійшли в склад польської держави. Нащадки старих княжих боярських родів, оскільки не були винищені фізично, позбавлені маєтностей і впливів, або розплилися в безправній народній масі, або спольщилися. Українське міщанство, коли придержувалося прадідівської віри, було відсунене магдебурським правом на сірий кінець громадського життя. Не краща доля зустріла духовенство, а вже на самому дні життя опинилося закріпощене селянство. Здавалося, що на все українство того часу прийшла хвиля національно-політичної смерти й заглади.
В куди кращому положенню найшлися ті українські землі, що від розвалу Української Державности до 1569 р. входили у звязок з Литвою; тут довго іще не переводилася стара українська аристократія, що хоч і відсунута від участи в політичному життю держави, всеж таки не визбувалася своїх маєтностей й не випускала з рук посад і достоїнств місцевої адміністрації. Перед польською кольонізацією й переходом маєтностей українських князів і бояр у руки польської шляхти, боронив її Литовський Статут, що в парі з тим стояв на сторожі української мови в урядуванню й української церкви, як керівного, культурного чинника тих земель. Тай безпосереднє по злуці земель Українсько-Литовської Держави з Польщею, місцева аристократія не зразу втратила своє упривілейоване становище. Українські й білоруські вельможі стають воєводами, каштелянами, сенаторами, депутатами на сойми й трибунали; в такому характері вони доволі довго мають змогу обороняти перед чужинецьким заливом права української мови, церкви, устрою й взагалі культури. Але те, чого не змогла доконати політична перемога Польщі, доконало само життя. Східньо-українське панство доволі скоро зрозуміло, що його культурно-національний консерватизм, виходить йому на шкоду. Томуто воно, ніби й ніким не примушуване, з власної волі, полячиться. Починається від модної в ті часи латини в слові й письмі, від ноші й звичаїв, а кінчається на самій вірі й національности. Де далі, навіть ті вельможі, що скрізь і завсігди маніфестуються, як українці, підчеркують свою приналежність і відданість «руській вірі», в дійсности стають поляками під культурним і політичним оглядом, їх найблизші нащадки кидають врешті й цю одиноку признаку національности - «руську віру» й уже без решти винародовлюються.