Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
…Того вечора я сидів сам у кімнаті. Вона, як звичайно, пішла до нього. За той вечір продумав я все. Жити вкупі нам було годі. І я постановив рішуче сказати їй це. Минали довгі години. Була пізня ніч. Я спокійно ходив по кімнаті. І враз мої очі спинилися на великому дзеркалі в другому кінці кімнати. Я підійшов до нього… У золочених рамах, воно надавало кімнаті більше краси та тепла. Це було Марушчине дзеркало. Якусь хвилину я дивився в нього… Мушу сказати, що я працював тоді надто завзято і кілька невиспаних ночей виснажило мене вкрай. Я майже не пізнавав себе… І тоді… Чи ти чуєш? Тоді я побачив за мною його… рудого кота… Він по багатьох роках знайшов мене знову… Стояв спокійнісінько за мною і сміявся… Сміявся, аж білі зуби вишкірив. Я вихопив бравнінґа і стрілив до нього… Бо ж він так сміявся, як тоді, коли я потопав… сміявся, як і щоразу, коли з’являвся мені…
Від дзенькоту товченою дзеркала я схаменувся і зрозумів, що стріляв у дзеркало… Потовчене, з тонкими куснями скла, що висіли довкола рами, виглядало воно несамовито. І я не міг стримати себе… Щоб не бачити цих розбитих куснів, я стріляв далі в них, доки не вистріляв усі набої… Щойно тоді стало легше… Була глибока ніч, і прийшла Марушка. Схвильована вбігла до моєї кімнати. Я не підводився з крісла… Лямпа горіла блідо, і було тихо… Побачила потовчене дзеркало і з жахом завернула до дверей. Вона перелякалась мене. Я спинив її, боязко присіла на кріслі… І тоді я сказав їй, що між нами все скінчене, що вона вільна. Вона плакала, та це була тільки комедія. Тієї ночі я, не повідомляючи власників, виїхав геть. Що сталося з нею, не знаю…
Сидір замовк. Дощ ущух. Небо випогодилося. За лісом сідало сонце, золотячи стовбури дерев… Було тихо і спокійно.
– І від цього часу, що став для мене смертю душі, той кіт мене більше не провідував… А може, я тоді його вбив?… – з важкого голосу Сидора відчувалося, як нелегко оповідати йому свою таємницю. – Клятий рудий кіт! Він знищив мене зовсім, загнав, як самітника в ту поліську пущу, де людина живе тільки з лісом, бо людей хіба раз на місяць побачиш…
– Сидоре, я хочу тобі запропонувати щось нове, – сказав Мирон. – У мене є ще вільного часу повних два місяці до театрального сезону. Я заберу тебе звідсіля в місто. Підемо між людей. Там багацько наших товаришів, розважиш себе хоч на кілька тижнів. Бо годі тобі дичавіти тут серед тих лісів і багнюк… Візьмеш відпустку і поїдемо… Добре?
– Може… Не знаю!
Від тижня Сидір жив у місті в Мирона. Широке товариство трохи оживило його, бліде обличчя вже не виглядало таким похмурим. Щовечора друзі заходили до ресторану, де збиралась уся акторсько-мистецька братія. Навіть у стосунку до жінок пізнати було помітний вплив товариства. Деякі з їх гурта роз’їхалися згодом на літниська, до знайомих, до рідні й на села. Мирон хотів теж провідати свою рідню, що мешкала на Підгір’ї. Сидір ніяк не погоджувався, щоб виїхати разом з Мироном, хотів залишитись декілька тижнів у місті, а пізніше їхати до себе, на Полісся. Щойно по довгих намовах дався переконати і таки поїхав…
У Сальницю з’їздилося щоліта багато літників і нітрохи не нудно було жити. До місцевого вчителя приїздила щороку його своячка Галя, дочка директора банку. Звичайно приїздила вона сюди батьковим автом. Мирон знав її ще з давніших років.
Веселої вдачі, швидко зуміла прихилити до себе Сидора. Найчастіше перебував він у її товаристві, бо завжди розсміяне, гарне личко і веселий голос Галі втишав його нерви. Коли вибиралися товариством на прогульку, то завжди Галиним автом, де шоферував Сидір.
Був теплий серпневий ранок… Товариство, що вибралося на прогульку, доїхало до місця, де закінчилась вигідна для авт дорога. Тут усі посходили з авта й стали чекати, поки Сидір проїде вперед та провідає, чи є для авта шлях… Відколи він зник за закрутом, проминула година… Повинен був уже вертатись. Всі втратили терпець. Нарешті десь за закрутом озвалась автова сирена… Товариство пожвавилося… Ось показується «крайслєрівський» елєґантний повіз. Вертається… Від товариства ділить його тільки крута доріжка над деброю… Сидір пускає швидше машину… І тоді…