Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

«Знаєш, я завтра виїду з Дрездена».

Признаюсь тобі, що я занімів. Не сподівався від неї аж таких слів. «Куди?» – питаю її. «На Схід, до Індії», – відповіла тихо. «Чому саме до Індії, а не, наприклад, на Мадагаскар?» – питаю її та зараз дістаю відповідь:

«Знаєш, я пізнала цього індійця й ходила з ним на проходи… Він оповідав мені про дивовижі їхнього життя й екзотику його батьківщини. Я захопилась його оповіданням й рішилась цьогорічні вакації перебути на Сході».

«Значить, ти залюбилася в цьому факірі й хочеш з ним їхати?»

«По части так, – відповіла уривано. – Хочу йому товаришити в подорожі, але… любити – люблю тебе, хоч, може, й надуживала останніми часами твоєї любови. Зрештою, саму навіть подорож до Індії вибрала під якимсь незрозумілим для мене внутрішнім примусом».

Я зрозумів. Моє щастя втікало. В мені закипіла лють; хотілося схопити в руки цього зненавидженого чоловіка, – ні, не чоловіка, а диявола, – що відважився підкопати хоч на хвилинку нашу любов, – й розчавити його, як ненависного гада. Це ж його чортовий погляд був причиною моєї розлуки з Еммою! В цій хвилині зненавидів я всіх індійців, прокльонами кидав у факірів та з огидою згадував своє спіритичне захоплення. Притишеним, тремтячим голосом запитав я, чи писатиме до мене. Емма зворушливо закінчила: «Дорогенький, про тебе все пам’ятатиму, навіть в хвилині смерти. Завсіди писатиму до тебе, хіба щоб це було хвилевою неможливістю. В такому разі дам тобі знати про себе якимсь окремим незвичайним знаком».

Що ж, я мусів і на таке погодитися й потішався одним, що Емма надалі мене любить.

– І ти повірив, – запитав Левко, – що вона може тебе в якийсь неприродний спосіб повідомити?

– В те, що Емма дійсно потрафила б повідомити на віддаль, я вірив, бо ж мав нагоду одного разу переконатися особисто, як вона це робила. Осінню минулого року склала іспит з відзначенням у професора Зайдебавда й тоді, спрямовуючи силу своєї волі в напрямі моєї кімнатки, розбила шкляну лямпу. Я спочатку дивувався її здібностям, але, простудіювавши добре наукові праці Гайндта, в яких він твердить й підтримує навіть прикладами, що такі випадки можливі – перестав сумніватися щодо надзвичайних метафізичних сил Емми.

Я скінчив оповідати:

– Попрощавшись цього вечора з Еммою, вернувся я до дому. Другого дня відпровадив її до поїзда. Вона подалась до Трієсту, щоб через Суец дістатись до екзотичної країни над Ґанґесом. Факір, що його пізнала, мав чекати на неї в трієстенському порті.

Від Емми дістав я пізніше лише одного листа, ще з дороги. Не знаю чому саме нічого не писала. Оскільки німецький уряд не зізволив мені на дальший побут в своїх границях, я був примушений виїхати для продовження студій до Парижа. Кілька разів писав я до своїх дрезденських товаришів, але не дістав від них ніяких вісток про Емму, хоча від її від’їзду минуло біля чотирьох місяців часу… Й аж сьогодні в каварні…

Левко скептично засміявся:

– Краще не переймайся такими фантазіями, – заговорив насміхаючись. – Хіба ж це можливе?…