Трилогія смерті

Слухаючи все це, я згадав слова І.Х.: «Чудовисько? Та я ж був там тієї ночі, коли воно вродилося!»

— Отож док мене порятував, а Ґрок — підремонтував. О Боже! Та що швидше він зашивав, то швидше я ті шви й розривав! А всі вона думали тим часом: «Якщо він помре, то наш корабель потоне!» А я ж тоді й хотів померти, усім серцем хотів! Однак саме тоді, коли я лежав під усіма тими верствами томатної жмачки й потрощених кісток, перемогла ота стара, як світ, утробна жадоба влади. І після кількох годин то вільних падінь у пащу смерті, то тяжких підйомів назад, нагору, я, боячись, що вже більше ніколи не зважусь торкнутися свого обличчя, звелів їм: «Оголосіть жалобу! Повідомте, що я помер! Заховайте мене отут і поставте на ноги! Лишіть відкритий тунель, поховайте Слоуна! Поховайте і мене з ним, in absentia,[59] з відповідними заголовками в газетах. А в понеділок уранці, Боже, у понеділок я вже й заступлю на роботу. Що? І так буде кожного понеділка, з місяця в місяць і з року в рік. І щоб ніхто про це не знав! Я не бажаю, щоб мене бачили. Убивця зі спотвореним обличчям? І зробіть мені офіс, і великий стіл, і чимале крісло, й мало-помалу, десь за місяці, я підходитиму все ближче, а тим часом хай хтось сидить отам, сам-один, і дослухається до дзеркала, і, Менні! Де Менні? Ти слухай уважно! Бо я говоритиму і крізь балки, шепотітиму в щілини, і ти відкриєш свого рота, а я говоритиму в твоє вухо, аби кожне моє слово заходило тобі в голову й з рота твого виходило. Ти це втямив? Затям! Збери папери. Підпиши свідоцтва про смерті. Слоуна — в ящик. А мене — в окрему кімнату моргу, аби я видужав, відіспався, відпочив. Менні! Згода? То влаштуй такий офіс. Марш!»