Експансія-I
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #10
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5–7720–0215–5
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Експансія-I». Краткое содержание книги:
… Радянський розвідник Максим Максимович Ісаєв (Штірліц) передає з франкістської Іспанії у Центр цінні відомості про таємні переговори Аллена Даллеса з начальником управління «Армії Сходу» генерал-лейтенантом вермахту Геленом.
Автор розповідає про події кінця 40-х років, коли почав закладатися союз нацистських злочинців СД і гестапо з ЦРУ.
— Так, донечко, я зроблю все, що в моїх силах…
Коли спускалися по сходах, Роумеп спитав:
— Де ваша дружина?
— Вона загинула під час бомбардування, — відповів Морсен. — Майже перед кінцем усього цього жаху.
— Ви живете вдвох з дочкою?
— Так. Мій син також загинув, — відповів той. — На східному фронті.
У джипі Роумен сів біля Морсена, запропонував йому сигарету, вислухав, як той люб'язно відмовив (обличчя німця було зовсім нерухомим, наче театральна маска), і спитав:
— Ваше справжнє прізвище…
— Якщо ви з американських служб, воно має бути відоме…
— Воно мені відоме, Густаве, — відповів Роумен. — Але є велика різниця між тим, що я читаю в документах — і наших, і Верена — і тим, що я чую з уст, так би мовити, першоджерела… Отже, ваше ім'я?
— Густав Гаузнер.
Роумен витяг з кишені блокнотик — точна копія того, що був у Бласа (подарував йому під час останньої зустрічі в Мадріді; Бласа врятувало те, що мати була американка, жила в Майамі, підтримувала сина фінансово), і глянув у свої записи, що стосувалися зовсім іншої справи, але зробив це так, що Гаузнер не міг бачити того, що в нього записано, а Снайдерс повинен був побачити цю записну книжечку і відповідно зробити висновок, що в Пола розроблено план, інакше навіщо ж туди заглядати?
— Ваше звапня? — спитав Роумен.
— Майор.
— В якому році вступили в абвер?
— В абвер не вступали, це не партія, — сухо відповів Гаузнер. — Мене запросив туди адмірал Канаріс у тридцять п'ятому.
— Вас використовували тільки на скандінавському напрямку?
— В основному — так.
— Ваша цивільна професія?
— Викладач Берлінського університету.
— Спеціальність?
— Філолог.
— Це я знаю. Мене цікавить конкретика. У кого вчилися? Де проходили практику?
— Моя спеціальність — норвезька і шведська мови. Закінчував семінар професора Баренбойма. Працював перекладачем у торговельній місії Німеччини в Осло. Потім був кореспондентом «Франкфутер цайтунг» у Стокгольмі.
— До Гітлера?
— Так.
— Кому підлягали в абвері?
— Майору Гаазе. Потім полковникові Пікенброку.
— Мене цікавлять живі, а не покійники.
— Гаазе живий.
— Хіба він живий? — Роумен звернувся до Снайдерса. — У вас є на нього матеріали?
— Зараз перевіримо, — відповів той. — Ріхард Гаазе? Чи Вернер?
— Не треба вважати мене дитиною, — відповів Гаувнер. — Я у ваших руках, тому запитуйте, а не вдавайте, що все знаєте. Гаазе звати Ганс, він живе у Гамбурзі, працює в пресі.
— Це дах? — спитав Роумен, — Його відрядив туди Верен?
— На такі запитання я відповідатиму лише в присутності генерала. Я згоден розповісти про себе, але про роботу — ви повинні мене зрозуміти — я маю право говорити тільки з санкції генерала.
— Ви відповідатимете на ті запитання, які я вам поставлю, — відрізав Роумен. — І не вам диктувати, що я можу запитувати, а що ні.
— Ви мене неправильно зрозуміли, полковнику, — відповів Гаузнер. — Я зовсім не диктую вам. Я кажу про себе. Не про вас, а про себе. Ви можете запитувати про що завгодно, але я відповідатиму лише те, що не суперечить моєму розумінню офіцерської честі.
— Шануєте кодекс офіцерської честі? — спитав Роумен.
— Як і ви.
— Кодекс нашої офіцерської честі не дозволяв убивати дітей, спалювати в камерах євреїв і вішати на площах людей за те тільки, що вони дотримувалися інших ідейних переконань, — врізав Снайдерс. — Так що не треба про честь, Гаузнер. Ми про вашу честь знаємо не з чуток…
— Не змішуйте СС з армією, — сказав Гаузнер.
— А яка різниця? — Роумен знизав плечима. — Така ж злочинна організація, читайте матеріали Нюрнберзького трибуналу.
— Неодмінно прочитаю ще раз, — сказав Гаузнер. — Хоч я не дуже схильний до ревізії власної точки зору на історію.
Вони в'їхали на територію казарми, вартові взяли під козирок, запитливо глянувши при цьому на Гаузнера.
— Цей зі мною, — відповів Снайдерс, кивнувши на Гаузнера. — Полковник хоче з ним поговорити.
Вартові козирнули ще раз, піднявши шлагбаум, і тільки в цю мить обличчя Гаузнера здригнулось, і спала з нього маска.
— Тепер я готовий до розмови, — сказав він. — Я допускав можливість викрадення противником, тому був такий стриманий. Сподіваюсь, ви розумієте мене.
— Противником, — повторив Роумен; він висловився однозначно, а Снайдерс не спитав його, яким саме.
У невеличкому кабінетику Снайдерса горіла яскрава лампочка, тому обстановка здавалася лазаретною, наче в ординаторській, звідки хірурги йдуть до операційної.