Джерело
- Автор: Рэнд Айн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-55-5
- Переводчик: Елена Замойская
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Джерело». Краткое содержание книги:
Відступництво Карсона шокувало навіть Алву Скаррета.
— Будь-хто, Ґейле, — сказав він, — але від Карсона я цього не очікував.
Вайненд розреготався: він сміявся так довго, наче не міг зупинитися; його сміх межував з істерикою. Скаррет спохмурнів; йому не подобався вигляд Вайненда, який не може вгамувати емоцій; це суперечило всьому, що він знав про Вайненда; у Скаррета виникло дивне боязке відчуття, начебто він побачив маленьку тріщинку в непробивній стіні; тріщинка, можливо, нічим стіні не загрожувала — та вона не мала права там з'явитися взагалі.
За кілька місяців Вайненд купив молодого письменника з радикального журналу — чесну людину, і змусив його працювати над серією статей, що вихваляють виняткових людей і клянуть маси. Це теж розгнівало багатьох читачів. Вайненд і далі друкував статті. Здавалося, його вже не бентежили ледь помітні наслідки цього у зменшенні накладів.
Він найняв чутливого поета коментувати бейсбольні матчі, а мистецтвознавця — писати про фінансові новини. Він поставив соціаліста на захист прав фабрикантів, а консерватора — на захист робітників. Він змусив атеїста звеличувати релігію, а серйозного вченого виголошувати вищість містичної інтуїції над науковими методами. Він дав видатному диригенту надзвичайно щедрий річний дохід за однією умови: ніколи більше не диригувати оркестром.
Декотрі спершу відмовлялися. Але зрештою всі погоджувалися, коли через низку нез'ясованих обставин протягом кількох років опинялися на межі банкрутства. Дехто з тих людей був відомим, дехто — незнаним.
Вайненд не виказував жодного зацікавлення до попереднього становища своєї здобичі. Він не цікавився людьми, які досягнули блискучих успіхів, комерціоналізували їх і не мали жодних стійких переконань. Його жертви мали одну спільну рису: незаплямовану чесність.
Зламавши їх, Вайненд скрупульозно продовжував їм платити, але більше не цікавився ними і не бажав їх бачити знову. Двайт Карсон став запійним пияком. Ще двоє стали наркоманами. Один наклав на себе руки. Від цього випадку Скаррету урвався терпець.
— Чи не зайшло це занадто далеко? — запитав він. — Це ж практично вбивство.
— Аж ніяк, — відповів Вайненд. — Я був просто зовнішньою обставиною. Причина була в ньому. Якщо блискавка вдарить у трухляве дерево і воно впаде, це ж не провина блискавки.
— А кого ти називаєш здоровими деревами?
— Алво, таких не існує, — весело мовив Вайненд, — таких не існує.
Алва Скаррет ніколи не просив Вайненда пояснити його нову забаганку. Якимось шостим відчуттям він припустив можливу причину. Скаррет стенав плечима і сміявся, переконуючи людей, що причин хвилюватися немає, що це лише «запобіжний клапан». Лише двоє розуміли Ґейла Вайненда: Алва Скаррет — частково, Еллсворт Тухі — цілком.
Еллсворт Тухі насамперед бажав уникнути суперечки з Вайнендом, але водночас не міг подолати розчарування, що Вайненд не обрав за жертву його. Він майже бажав, щоб Вайненд спробував його підкупити, байдуже, з якими наслідками. Але Вайненд заледве зауважував його існування.
Вайненд ніколи не боявся смерті. Думка про самогубство зринала в нього протягом усіх цих років, але не як намір, а як роздуми про одну з імовірностей життя. Він байдуже, з увічливим зацікавленням думав про самогубство, досліджував його, як будь-які інші варіанти, — а потім викидав із голови. У нього траплялися миті цілковитого виснаження, коли воля покидала його. Але він завжди виліковувався, провівши кілька годин у своїй галереї.
Так він дожив до п'ятдесяти одного року і до того дня, коли з ним не сталося нічого суттєвого, проте ввечері він утратив бажання зробити хоч крок уперед.
Ґейл Вайненд сидів з пістолетом на долоні на краєчку ліжка, похилившись уперед, опираючись ліктями у коліна.
«Так, — сказав він собі, — рішення десь тут. Але я не хочу його знати. Я не хочу його знати».
І позаяк він відчув напад страху, вкорінений у бажання більше не згадувати свого життя, то зрозумів, що сьогодні не помре. Відчуваючи острах перед чимось, він тримається за життя; навіть якщо це життя означає лише просуватися до невідомої катастрофи. Думка про смерть не дала йому нічого. Думка про життя подала йому жалюгідну милостиню — натяк на страх.
Він поворушив рукою, зважуючи пістолет. Посміхнувся ледь помітно і розчаровано. «Ні, — подумав він. — Це не для тебе. Ще ні. В тебе досі вистачає глузду, щоб не вмерти безглуздо. Це тебе зупиняє. Навіть якщо це залишок чогось там».