Філософія як історія філософії: Підручник

Суть «теорії» або швидше «антитеорії» пізнання Ж. Дерріда полягає в тому, що істинність усіх поглядів на людину, на її суть та долю, місце серед інших людей, принципи рефлексії та саморефлексії — заперечуються на тій лише підставі, що скрізь у цих актах пізнання та самопізнання присутній ненависний Дерріда логоцентризм, історична змінюваність вироблених людиною понять. Саме ефемерність, історична минущість сформованих людиною категорій, оголошується причиною «неістинності» пізнання. Специфіка вироблених людиною категорій, їх тенденційність призводить до того, що пізнання, що рухається в руслі цих категорій, особливо чуттєве пізнання, завжди постає у перекрученому вигляді. Тобто завжди внутрішньо присутній антропологізм категоріального апарату людства необхідно накладає тавро хибності та упередженості на будь-які види та форми пізнавального процесу.

Пропонується специфічний шлях до «відсторонення» присутності від процесу пізнання, фактичне елімінування з нього історичного суб’єкту, знову ж таки накладання досить абстрактних схем на весь пізнавальний процес.

Постструктуралісти, як ми вже відмічали, категорично протестують проти ілюзії «присутності» в процесі пізнання. Вони вважають, що дана обставина робить наявні категорії «непрозорими», занадто суб’єктивізованими, тенденційними, і , навіть, персоніфікованими. Усе це заважає процесу пізнання. Але якщо розібратися прискіпливіше, можна зрозуміти, що саме ця присутність, історична обмеженість та обмежуваність традиційної «логоцентристської» гносеології і робить пізнавальний процес зростаючим не тільки в «глибину», але і в «ширину»; сучасні нам категорії та поняття ще не вичерпали свого потенціалу, вони «розгортаються», «живуть», функціонують в існуючих формах пізнання, роблять його все ще ефективним.

Мало того, «метафізичні» поняття, «заражені» логоцентризмом мають здатність структурувати сам процес пізнання, робити його верифікованим та евристичним. Накладання одних тільки сухих схем на процес пізнання — це дійсно плідний прийом та принцип; правда плідність його треба ще обґрунтувати і підтвердити; проте від традиційних прийомів та засобів пізнання, на наш погляд, ще рано відмовлятися.

Ясно, що структуралісти роблять спробу здійснити революційний переворот у наявній парадигмі знання, зокрема — пізнавального процесу. Сучасні процеси «обвальної» комп’ютеризації та формалізації знання, глобальний вихід та перехід суб’єктивного в інтерсуб’єктивне, широкомасштабна математизація та логізація пізнавального процесу роблять виникнення філософських теорій, подібних до постструктуралізму, цілком необхідним. Але, користуючись висунутим самими ж постструктуралістами принципом «влада-знання» (див. М. Фуко), слід зазначити, що, якими б зовні революційними та нетрадиційними не були б зміни у будь-якій сфері суспільного життя чи свідомості, перехід від однієї парадигми до іншої слід здійснювати не шляхом зруйнування, тотального знищення існуючих парадигм, а шляхом позитивного, конструктивного, структуруючого їх «утримання», використання та переробки. В іншому випадку матимемо справу з простою претензією на оригінальність модного філософа.