Улісс

Існують гріхи чи (назвімо їх так, як їх світ називає) лихі спомини, які людина намагається забути, заховати у найдальші тайники душі, — одначе, криючись там, вони дожидають свого часу. Людина може змусити пам’ять про них поблякнути, може зацурати їх, от ніби їх і не було зовсім, або, принаймні, щоб вони зробилися зовсім іншими. Але одне випадкове слово зненацька розбуркає їх, і вони постануть перед твої очі за щонайнесподіваніших обставин, у видінні чи уві сні, а то і в хвилини, коли тимпан з арфою веселять тобі душу, чи в тихомирній прохолоді сріблисто-ясного вечора, чи посеред опівнічної учти, коли розпалишся вином. І це видіння не загримить на тебе гнівно, не скривдить, не помститься, одділяючи од живих, ні, воно постане, завинуте в одіння жалю, в саван минулого, безмовним і далеким докором.

Незнайомець усе ще спостерігав, як на тому обличчі, котре він бачив перед собою, поволі щезав той напускний спокій, що, здавалося, тільки силою звички або завченої пози супроводжував слова, зжорсточена різкість яких викривала у мовцеві хворобливу пристрасть, flair[291], до грубіших сторін буття. У пам’яті спостерігача сама собою спливла сцена, покликана до життя настільки буденним і простим словом, що, можна було подумати, ті давні дні справді перебували там (у чому й упевнені декотрі) з усією одчутністю своїх задоволень. Покошений моріжок одного тихого травневого надвечір’я, незабутній гайок бузків у Раундтауні, фіялкові та білі суцвіття, стрункі та духмяні глядачі гри, вони зацікавлено стежать за кулями, що поволі котяться по зеленій траві або, зіштовхнувшися, зупиняються одна біля одної, чуло здригнувшися і завмерши. Віддалік, біля сірого водограю, де вода вистрілює рівномірними струменями замисленого зрошення, видніє ще одне духмяне суцвіття, сестрички Флої, Етті, Тайні, а з ними й смаглявіша їхня подружка, і хтозна, що привертало тоді до її постави, Мадонни з Вишнями{731}, мила вишнева сережечка звисала з її вушка, і теплий нетутешній тон її шкіри так витончено відтіняли ті прохолодно пломеніючі плоди. Хлопчак літ п’яти чи чотирьох у напіввовняному костюмчику (пора квітування, але весело буде і з друзями біля вогнища, коли незабаром зберуть і поховають кулі) стоїть на краю водограю, в кільці турботливих дівочих рук. Він ледь супиться, достоту як нині той юнак, занадто, либонь, тішачись небезпекою, однак одчуває необхідність час од часу поглядати в напрямі piazetta[292], що виходить на квітник, де сидить і дивиться на нього його мати, у веселому погляді якої криється легенька тінь одчужености чи то докору (alles Vergängliche[293]).