Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

В ці дні ніхто не подорожував поштовим поїздом, якщо була можливість летіти літаком, тому коли поштовик відчмихав від Сіднея до Джилі шістсот миль, висадивши по маленьких містечках купу пасажирів (більшість яких їхали другим класом), йому залишалося позбутися невеличкої жменьки подорожніх.

Начальник станції кивком голови привітався з місіс Фіоною Клірі, але навіть і думки не мав про те, щоб почати з нею розмову. Він провів її поглядом, поки вона спускалася дерев’яним місточком, що вивищувався над коліями, і залишив її самотньо й непорушно стояти на платформі. «Ти диви яка стильна підстаркувата дівка, — подумав він, — сучасне плаття й капелюх, туфлі на високих підборах. І досі гарна фігура, та й зморщок на лиці небагато для такого віку; одразу видно, що дружини заможних тваринників живуть, як у Бога за пазухою».

Тому зовнішньо Френк упізнав матір швидше, аніж вона його, хоча серце безпомилково вказало їй на сина. Йому було п’ятдесят два роки, і за час відсутності він із молодика перетворився на зрілого чоловіка. Чоловік, що стояв на станційній платформі в променях призахідного сонця, був худий, мов примара, і страшенно блідий. Коротко стрижений, невисокий на зріст, у безформному одязі, що висів на фігурі, але не міг приховати чималу силу, він стояв, а його красиві руки міцно стискали криси сірої повстяної шляпи. Френк не горбився, на вигляд був не хворий, він просто стояв, безпорадно мнучи в руках отого капелюха, і начебто не чекав, що хтось зустрічатиме його, бо не знав, що робити далі.

Тримаючи себе в руках, Фіона швидко пройшла платформою.

— Привіт, Френку, — сказала вона.

Він підняв очі, що колись спалахували вогнем, а тепер дивилися на неї з обличчя чоловіка, що помітно постарів. То були не Френкові очі. Якісь виснажені, сповнені терплячості й страшенної втоми. Та коли вони увібрали в себе постать Фіони, в них з’явився надзвичайний вираз, то був вираз умирущого — пораненого й безпорадного, який благав допомоги.