У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Я висловився: «дружба щиріша, ніж Блокова зі мною», але це, зрештою, мало про що говорить. Блок мав усі ті вади, які мене найбільше разили. А любов до Апьбертини випадково зробила їх для мене і геть-то нестерпними. Так у розмові з ним, коли я пильнував спідлоба Робера, Блок ознаймив, що снідав у пані Бонтан і що там величали мене аж до «спаду Геліоса». «Браво! — помислив я. — Пані Бонтан вважає Блока за генія, і його пеани принесуть мені більше користи, ніж уся гуртова хвала мені; слава про мене дійде до Апьбертини. Не сьогодні-завтра вона мусить про мене почути; дивуюсь, як досі її тітка не внесла їй у вуха, що я «людина непосполита». «Так, — додав Блок, — похвалу співали тобі всі. Тільки я один мовчав такою мовчазною мовчанкою, ніби замість сніданку, зрештою, убогого, я наковтався маку, такого любого благословенному братові Танатоса і Лети, божному Гіпносові, який сповиває солодкими сповитками наше тіло і наш язик. І то не тому, щоб я захоплювався тобою менше, ніж зграя лютих псів, серед яких я опинився. Але я захоплююся тобою, бо тебе розумію, а вони захоплюються тобою, не розуміючи тебе. Точніше, я так тобою захоплений, що кричати про це привселюдно мені несила, хвалити на весь голос те, що таїться в закамарках серця, це, по-моєму, профанація. Даремно тяпли мене за язика, розпитуючи про тебе, — свята Сором’язливість, Кроніонова донька, заціпила мені уста». Мені стало тактовности не висловити свого невдоволення, а все ж я виснував, що ця Сором’язливість спокревнена — тісніше, ніж із Кроніоном, — із сором’язливістю, яка заважає критикові, вашому шанувальникові, висловлювати своє захоплення вголос, бо він боїться, що тоді потаємну святиню, де пануєте ви, залюднить орда темних читачів і журналістів; із сором’язливістю державного мужа, який не чіпляє вам на груди хрестика, щоб вас не змішували з людьми, які вам до п’ят не доростають; з сором’язливістю академіка, який не голосує за вас, щоб уберегти вас від ганьби ходити в колегах нездари X, і, нарешті, з поважнішою, а водночас і злочиннішою сором’язливістю синів, які благають вас не писати про їхнього померлого батька, людину зацну, бо вони хочуть забезпечити його тлінним кісткам тишу і спокій, воліють не дати копатися в житті небіжчика і творити довкола нього славу, хоча безталанний батько мріяв не так про те, щоб люди клали, хай і побожно, вінки на його могилу, як про те, щоб його пом’янули добрим словом.