У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Попри сварку з Принципалкою, Камбремери підтримували добрі взаємини з «вірними», на станціях вони охоче підсідали до нашого вагона. Під’їжджаючи до Дувіля, Альбертина востаннє діставала люстерко, іноді міняла рукавички чи скидала брилика і черепаховим гребінцем (мій презент), який вона втикала собі в волосся, чепурила кучерики, збивала пуклі, а як треба було, то вище заколювала шиньйон над пасмами, що рівними хвилями спадали на карк. Сівши у повози, ми перестали усвідомлювати, де ми; дороги були темні; як колеса туркотіли дужче, ми здогадувалися, що їдемо селом, і сподівалися, що вже на місці, аж це знов опинялися в чистому полі; ми чули далекі дзвони, забували, що ми у смокінгах, і дрімали, аж це розлоги мороку, які через пригоди, супутні в поїздці залізницею, і через неблизький світ наче переносили нас у глуху пізню добу, майже напівдорозі до Парижа нараз уривалися, коляса шурхала по ріні, вказуючи, що ми в’їжджаємо до парку, спалахувала вогнями, впускаючи нас у світське життя, вітальня, відтак їдальня, і ми аж скидалися, чуючи, що б’є восьма, тимчасом як нам уявлялася мало не північ, а потім бачили, як фрачникам і декольтованим дамам подають страви, підливають тонкі вина, і задивлялися на весь цей пишний обід, майже столичний, з тією хіба різницею, що тут його оперізувала подвійна бинда темряви й таємниці, зіткана вечірніми сільськими і морськими годинами прибуття і відбуття, які, використовувані світовцями в такий спосіб, втрачали свою початкову велич. Справді-бо, від’їзд відривав нас від блискучої пишноти вітальні, змушував одразу забувати про неї і міняти вітальню на повози, причому я намагався сісти вкупі з Альбертиною, не бажаючи залишати мою приятельку на самоті з гостями, зчаста ж і з іншої причини, а саме: ми могли багато чого собі дозволити в темному повозі, а поштовхи на узвозах виправдовували б наші тісні обійми, якби нас раптово осяяв промінь світла. Коли маркіз де Камбремер ще не розбив глека з Вердюренами, він раз у раз питав мене: «Вам не здається, що ця мла знову викличе у вас ядуху? Сестра мала вранці важкий напад. А, ви теж? — питав він удоволено. — Я розповім їй про це ще сьогодні. Я знаю, що по моєму поверненні вона неодмінно спитає, чи давно у вас була ядуха». Адже він знімав мову про мою астму лише на те, щоб перейти до сестриної астми, і розпитував мене докладно про особливості моєї хвороби, намагаючись з’ясувати, чим відрізняється моя недуга від сестриної. А проте, попри відмінності, сестрина астма заслуговувала в його очах на більшу увагу, він не міг повірити, щоб засоби, приписувані їй, не допомагали мені, і злився на мене, що я відмовляюся їх заживати, бо зректися думки накинути комусь свій курс лікування буває не легше, ніж тамтому іншому зважитися на нього пристати. «Зрештою, що це я таке кажу, я невіглас, коли перед вами цілий аеропаг ув одній особі — у нього розуму на трьох стане. Якої думки про це професор Коттар?»