Експансія-I

… У темному проваллі під'їзду вона почула жалібне нявкання, попросила Бласа засвітити сірника, сіла навпочіпки й побачила котеня. Воно було чорно-руде, з величезними зеленими очима і пищало так жалібно, що вона просто не могла залишити його тут, взяла на руки, пригорнула до себе, котеня зразу замовкло, і через якусь мить замість сумного писку почулося голосне, умиротворене муркотіння.

— Бідолашненьке, — сказала Кріста пошепки, — воно ж зовсім маленьке. Можна я візьму його?

— В «Альамбру»? — Блас трохи здивувався. — В нічний бар?

— Не можна?

— Ні, там можна усе… Я вас тому й веду туди… Дуже хочеться взяти котеня?

— Як же його тут залишити, воно ж загине.

— Все одно в «Альамбре» покинете його.

— Я його заберу в Мадрід.

— В автобус не пустять.

— Чому?

— Тому що в нас забороняється все, що здається відхиленням від норми… Забороняти завжди легше, ніж дозволяти.

— Навіщо ви нападаєте на все, що тут є?

— Далеко не на все… А нападаю, тому що дуже люблю свою країну. І мені за неї боляче…

— Не перебільшуєте? Подивіться, люди сміються, співають, гуляють. Як на святі. Я ніколи й ніде не бачила, щоб нічні вулиці були такі веселі. А ви всім незадоволені. Може, ви справді дуже уразливі?

— Звичайно, уразливий, — відповів Блас. — Покажіть хоча б одну невразливу людину…

— Подивіться на мене, — сказала Кріста. — У мене немає цього почуття.

— Ні, — він похитав головою. — Я вам не вірю. Крістіна подихала на голову котенятки; воно замуркотіло ще голосніше.

— От, бачиш, різнобарвний, — сказала вона йому, — мені не вірять…

— А ви й самі собі не вірите, — додав Блас, — я ж бачу…

— Не вірю-то не вірю, — легко погодилася Кріста, — я не сперечаюсь.

— Дивна ви якась.

— Невже? Це добре чи погано?

— Дивно, — повторив він і гукнув екіпажеві, що проїжджав мимо: — Ойга, пссст![59]

Кучер, одягнений як матадор, різко зупинив коня.

— Поїдемо дивитися місто, — сказав Блас. — Любите кататися в екіпажі?

— Я ще ніколи не каталась.

— Загадуйте бажання…

— Як це? — здивувалася вона.

— Дуже просто. Як у вас щось відбувається вперше у житті, треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. Коли у нашому домі з'являлося перше яблуко, мама завпеди просила нас загадувати бажання…

— Збувалося?

— Жодного разу.

— А чого ж тоді цей кабальєро нас учить? — тихо спитала Кріста в котеняти, знову подихала на його голову.

— Я не вчу, — відповів Блас. — Я ділюся з вами тим, що мені відкрила мама…

Кріста злегка доторкнулася до його руки своєю:

— Не сердьтесь. Може, ви краще відвезете нас у готель?

— Нас? — перепитав він. — Ми можемо поїхати до мене.

— Нас, — вона усміхнулася, кивнувши на котеня, що сиділо в неї на грудях.

— Ні, спочатку поїздимо по нічному місту, а потім примусимо вас, — він теж кивнув на котеня, — танцювати прощальний вальс. Про це завтра говоритимуть у місті, такого ще не було в «Альамбрі»… Та й «Альамбри» не було, її тільки місяць як відкрили, там є джаз, бар і все інше, хіба допустимо було таке ще рік тому?! Ні за що! Замах на традицію, руйнування звичаїв, наслідування нездорових впливів… У нас майже дослівно повторювали Геббельса, поки перемагав Гітлер… А тепер треба показати американцям, що нам подобаються їхні впливи… Навіть патент на віскі купили, треба ж було дати хабара дядькам із Нью-Йорка, от і всучили їм гроші за право продавати те, що тут ніхто не п'є.