Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
— Це адміністратор. Ви зручно влаштувалися?
Не вгадав, краще було б узяти мобільник.
— Так, дякую.
— До вас тут прийшли. Запитують, чи можна піднятися в номер. Полтороцький Сергій Володимирович.
Долинув приглушений бас: Полтороцький, і Андрій мало не розсміявся вголос із цієї видимої парності, з римування ситуацій; бігме, жоден статус не є абсолютним, нічиї слова і значущість не здатні сягнути кожного готельного адміністратора. А моє ім’я та по батькові, не варто себе дурити, у них просто записано в реєстраційній книзі.
— Сергія Володимировича можете пропускати до мене будь-коли, — чітко промовив Андрій так само діловито і серйозно. — Але краще перекажіть, що я зараз зійду.
Полтороцький сидів у передпокої на пуфиках, на двох одразу, та й узагалі його було багато, дуже багато! — як завше. Побачивши Андрія, він жваво розкинув руки, немов риболов у розмові з колегою, через це дорогий сріблясто-сірий піджак перехнябився на його могутньому тілі, а дизайнерська краватка вислизнула назовні:
— Андрюхо!!!
Від полтороцьківських обіймів він завбачливо ухилився, та по плечу його все-таки поплескали, і Андрій, як завжди, відчув себе чоловіком занадто тендітної статури, мало не з пір’їну завважки — це погано вкладалося в картину світу і сприйняття в тому світі себе, та Полтороцькому традиційно пробачалося як чудовому дядькові та розкішному типажеві. І якщо в білялітературних колах або в менш близьких Андрієві колах артистичних різноманітних унікумів було хоч греблю гати, то у владі, принаймні вітчизняній, він був такий один. Хоч як це прикро для країни.
— Де б ми ще побачилися, — життєрадісно рокотав Полтороцький. — У столиці так просто не впіймаєш.
— Тебе теж.
— От не треба брехати, добре? У мене по дві вистави на місяць, міг би і зайти.
— Але ж квитків не добудеш.
— А ти пробував? Можу, до речі, влаштувати запрошення для вас із дружиною на прем’єру двадцять восьмого…
— Двадцять восьмого я в Барселоні на ярмарку.
— Отож-бо.
Юнак-адміністратор захоплено спостерігав з-за стійки. Може, й упізнав — свого часу Полтороцький мелькав у кіно, і стрічки з ним регулярно крутили на центральних каналах з нагоди воєнних та патріотичних річниць, а також, на радість дамам, до Восьмого березня, — але не факт. Андрій давно зауважив, що ця людина викликає загальний захват незалежно від власної впізнаваності, сама собою, наповнюючи будь-який простір і перетворюючись на його центр. Це я можу з’явитися будь-де інкогніто і залишитися непомітним; і не знати, хто кому має заздрити.
— Маячимо, — перехопивши його думку, погодився Полтороцький. — Ходімо звідси. Треба відзначити.
— Ходімо. Але щодо відзначити не певен, мені ще сьогодні на бенкет.
— Ти підеш на це збіговисько? — всю свою зневагу він уклав в обертові двері, й Андрій легко проскочив надвір на наступному оберті, не торкаючись стулок. — Ну добре, тоді я теж піду. Хотів був сачконути, хоча з іншого боку, навіщо Ольгу ображати, хороша тітка… Але відзначити мусимо. Ось під’їдемо в одну місцинку… ч-чорт, я ж Володьку відпустив. Уявляєш, зараз навіть тут після шостої шалені корки! Скоро взагалі не матиме сенсу тримати машину, якщо хочеш бодай менш-більш розраховувати час.
— То прогуляймося.
— Гаразд. Не запізнимося? — Полтороцький глипнув був на годинник, надмірно дорогий, як і все в нього, такого зворушливого в пристрасті до кричущої розкоші; але тієї ж миті перевів погляд на Андрія, підсміхнувся. — Забув. Ти ж у нас ніколи й нікуди не запізнюєшся.
До «Склянки» вони не дійшли: довелось би дати великий гак і потім квапитись, а цього Андрій не дозволяв у принципі, вилучивши зі свого життя раз і назавжди. Зупинилися в симпатичній цукерні — в цьому місті вони траплялися на кожному розі, практично як у Європі, що йому, ласунові, вельми подобалося. Полтороцький, щоправда, страждав, адже тут, крім лікеру в каву, алкоголю не подавали, — страждав фізично, зримо; схоже, він уже таки алкоголік, хоч і категорично це заперечує, вкотре подумав Андрій.
— Бо таке життя, Андрію. Вчора голосували поправку до авторського права в інтернеті, тобі це має бути цікаво, га?.. То я, щоб ти знав, передав картку Боброву, бо вже дивитися не можу на ті пики. Плюнув та й поїхав у Пущу рибалити. Мене можуть позбавити мандата тільки так. Картка, до речі, досі в Боброва, ото наголосує там, поки я у відрядженні…
— То що з поправкою? Пройшла?
— А хіба мені не один чорт?
— Навіщо тоді взагалі балотувався?
— По дружбі, Мишко попросив. Йому потрібна була публічна особа в списках. Хіба мені для Мишка шкода?