Небезпека рецидиву
- Автор: Тведт Кріс
- Серия: Мікаель Бренне #2
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-65-2
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Небезпека рецидиву». Краткое содержание книги:
— Я знаю. І все ж, можливо, залишилася непоміченою якась дрібниця, яку досі не вдалося намацати. Настільки крихітна зачіпка, що ніяк не годилася, аби використати проти неї в суді, зате могла б дати мені… слід чи натяк… — мій голос потих, я не зовсім розумів, на що сподівався.
Трохи помовчавши, Сонцесяйний сказав:
— На твоєму місці я цього не робив би. З моїх уст це звучить по-дурному, так і прямісінько до пекла можна покотитися. Але знаєш, що могло б мене втішити?
— Ні.
— Якби ти взагалі в це не влазив!
— Чому?
— Ти адвокат. Захисник. Ти маєш горою стояти за клієнта, зі шкіри пнутися, щоб якнайграмотніше визволити його з біди. А тепер хочеш зробити щось цілком протилежне. Прагнеш знайти докази, які до решти зруйнували б його алібі. Ти такий самий безголовий, як і я, — він підвівся. — Дякую за пиво. Я тобі зателефоную.
— Коли?
— Коли щось накопаю.
Я ще трохи посидів, поміркував над його словами. З такого кута зору я справу не розглядав, але знав, що він має рацію. Ніби здаля подивився на ситуацію. Згадав усмішку Альвіна в суді, обличчя Ганса Ґудвіка, фотографії понівеченого тіла Майї, і збагнув, що не зможу пройти байдуже.
Коли того вечора я ліг спати, на моєму нічному столику задзвонив телефон. Карі вже спала в мене під боком. Я схопив слухавку після першого ж дзвінка й тихо, щоб не розбудити її, пробурмотів:
— Бренне.
Зелені цифри на годиннику біля ліжка показували чверть на першу ночі. На іншому кінці дроту ніхто не відповів. Лише шипіння і тиша. Я повторив уже голосніше:
— Бренне.
Далі тиша. Мені вчувалося чиєсь дихання, але я не мав певності. Я поклав слухавку.
Розділ 12
Після відпустки важко було втягнутися у звичну робочу колію. Я щодня ходив до контори, але працював в'яло, без натхнення, рано повертався додому. Справа Альвіна Му дала свій ефект: до мене потоком попливли звернення громадян із проханням юридичного захисту. Уперше я міг собі дозволити відмовлятись від небажаних справ. Декотрі з них розподіляли між собою адвокати контори. Петер та Фінн почувалися задоволеними. Мене огортала дивна апатія геть до всього, тож Сюнне взяла на себе більшість клопотів з підготовки справ і налагодження контактів з клієнтами. Її переповнювали енергія та ентузіазм; під час наших нарад я мусив стримуватись, аби не зруйнувати її захоплення і пориву.
Карі сиділа в ресторані за столиком навпроти мене, підперла кулаком підборіддя і слухала.
— Я раптом перестав відчувати будь-яку втіху від роботи. Роками гарував, щоб досягти того, що маю тепер, а коли досягнув, здобуток втратив значення і цінність. Не знаю, що зі мною відбувається.
Карі випросталася, звела догори плечі.
— Мабуть, так воно зазвичай і буває. Хтозна, може, важливішим є шлях до успіху, змагання задля його досягнення, а не сам успіх.
— Ото вже, з біса, розрадила!
Карі засміялася, хоча нічого потішного я не помітив.
— А ти хочеш розради, Мікаелю? То тільки скажи! Тебе, бува, не торкнулась криза сорокалітнього віку? Який сенс має життя, якщо в ньому важать тільки кар'єра та гроші. Зазвичай, найкращим розв'язанням проблеми вікової кризи може стати купівля мотоцикла і залицяння до молодих жінок.
— Я вже знайшов собі молоду жінку. Іще молодша заїздила б мене до смерті.
Ми всміхнулися одне одному, і раптом знову стали дуже близькими, мені навально захотілось полюбитися з Карі. Вона прочитала жагу в моїх очах і зашарілася.
— Розрахуєшся і підемо? — у її голосі вчувалося легке хвилювання — така знайома, ледь відчутна хрипота.
Коли ми йшли додому, я обійняв її рукою за стан, відчув важкість її стегна, важкість усього тіла.
Важкість наших почуттів.
Потім Карі сиділа в ліжку, схрестивши ноги, розімліла й задоволена.
— Тебе гнітить лише справа Майї? — запитала вона. — Це тому ти засмучений і знеохочений… Щось з'ясував?
— Чекаю на новини від Сонцесяйного. Хоча й не вірю, що…
Задзвонив телефон. Пронизливі трелі нещадно, брутально ввірвалися у близькість поміж нами. Я глянув на Карі, тоді перевів погляд на годинника. Було пів на першу ночі.
— Мене це вже починає нервувати, — мовила Карі.
Цього разу я вже не сумнівався, що чую чиєсь дихання, важке сапання, ніби хтось захекався від довгого бігу. Я поклав слухавку. Коли за кілька хвилин телефон задеренчав знову, я схопив слухавку й сказав, голосно та виразно:
— Це — адвокат Мікаель Бренне. Мені вже остогидли ваші дзвінки. Ще раз зателефонуєте, заявлю про телефонне переслідування. І поставлю апаратуру для відстежування вхідних дзвінків! — рикнув я, грюкнувши слухавкою.