Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

Ян мав нагоду розчулено помилуватися усіма цими атрибутами холостяцького побуту, доки його товариш пропадав у ванній, промиваючи спиртівкою численні подряпини — звідти линуло злостиве шипіння вкупі з урвистою лайкою. Тут раптом гостеве око натрапило на досить-таки чужорідний предмет — чорні дамські панчішки, що сором’язливо визирали з-під канапи. Ян посміхнувся до себе — ще кілька років тому він і сам радісно вигрібав з-під ліжка подібні сувеніри, проте чимдалі менш вагомими здавалися йому оці матеріальні свідчення власної звитяги. Можливо, це все через Мілу, а може, він і сам спромігся щось-таки зрозуміти… Що ж, значить Мартин іще торував свою вибоїсту дорогу до мудрості, — виснував Ян, подумки побажавши товаришеві всіляких здобутків і звершень.

— Сливовиця! — виголосив Мартин з порогу вітальні тоном досвідченого конферансьє, — конфіскували в одного серійного вбивці із Сідельця — знаєш, де церковця з черепами… Неприємний такий тип, але сливовиця в нього хороша. Маніяки — вони ж люди затяті і спраглі досконалості…

Ян глузливо вишкірився, розглядаючи запорошену пляшку.

— Аж он чого ти в поліції служиш! А пика подерта — так то маніяки питво боронили?

— Ха-ха, — похмуро одповів слідчий, відбираючи пляшку, — дай сюди склянки.

Наливши собі густого зілля, Мартин задоволено зітхнув і, крекчучи, вмостився на канапі.

— Пам’ятаєш нашого з тобою знайомця з Веженської? — поцікавився він.

— Небіжчика? — уточнив Ян.

— Ну. Чудна та справа, їй бо’. Чудна, аж покручена. Таке, скажу тобі, буває, коли комусь кортить сховати щось просте й паскудне… Як-от, пам’ятаєш, я тобі розказував про алхіміків зі Стрілецької? Мантії, горни та реторти — і все те, аби проби ставити на краденому золоті… В них же навіть патент був! Але то таке… Уся ця містика із замкненими дверима та каббалістичною маячнею від самого початку відгонила тим же лихом. Бутафорія, друже мій!

Ян захоплено покивав і собі потягнувся до пляшки. А і справді, гарна слив’янка — густо-багряна, ледь-солодка і терпка… з легким присмаком руйнівного шалу. Смакота, та й годі!

— Зачекай, Мартине, — зітхнув Ян, — але ж мрець був цілком натуральний! Такий, що аж мені вночі ввижається! То чим же він застрелився? Пальцем?

— Ну, з тим тут взагалі якась дурна історія, — спохмурнів слідчий, — стріляли нібито зовсім впритул, але, якби так, на його долоні повинен був би лишитись пропеллант. А його нема. Зате були якісь ворсинки, походження яких я й хотів встановити… Ну але то нехай потім. Спершу розкажу тобі, до чого я таки дійшов — завдяки тобі, між іншим. Якось ми говорили про одного твого приятеля, Ігнаца Шварценберга. Знаєш такого?

— Та не те щоби знаю… — зізнався Ян, — якось я і справді сподівався заприятелювати — не з ним, так з його грішми. Та не склалося між нами приязних стосунків. Не той, певне, характер.