Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва
- Автор: Соколян Марина
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-110-2
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва». Краткое содержание книги:
— Це ж куди? — здивувався Ян.
Марічка раптом задивилась у вікно.
— Не знаю. Просто мені здається — це погана справа… Здається, і по тому.
— Показились… — виснував Ян, — один ворожить, друга — віщує… Онде навіть Казимир на хресну фею обернувся… Що за життя?!
— Казимир? — зацікавилась Марічка. — Це той такий кудлатий горлопан, з твого радіо?
— Ага. На бал мене запросив, уявляєш? Справжній бал у справжнісінькій опері! Знову десь за смокінгом жебрати…
— О, а хочеш я тобі гарну кравчиню пораджу? — пожвавішала Марічка. — Ти ж у нас зірка — і досі без власного бального вбрання! Давай-давай, зазирни до неї неодмінно! Вона мені отакенну сукню змайструвала! Хто сидів, підскочили! Хто стояв, попадали!
Захоплено торохкочучи, Янова сестра видобула зі строкатої сумочки візитну картку. «Лея Браха, — прочитав Ян, — Веженська, дев’ять…» Це ж неподалік від… — йому на мить перехопило подих, — зовсім поряд з оселею того злощасного каббаліста… Ян допитливо зиркнув на Марічку, яка, зловивши танцювальну хвилю, блискавично позбулася своєї тяжкої задуми.
Швидше за все, це просто збіг. Збіг, і по тому.
ВОСЬМА ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
Сказав Раббі Ельазар: «Мовчання моє Створило Великий храм, біна, і Малий храм, малхут. Кажуть люди, що слово — це золото, але мовчання вдвічі цінніше. Кажуть, слово — золото, а значить — вимовив, і пошкодував».
Слово — це дія, а мовчання, відтак — відсутність дії. Чому ж Раббі Ельазар радить вдвічі цінувати бездіяльність? Відомо, що Творець Всесильний словом своїм створив всесвіт, розділивши світло та безодню. Відтоді не звучало в світі слів такої потуги, і можна було б сказати, що порівняно з добою творіння, Всесильний зберігає мовчання. Нинішній світ звуть іще Асія, тобто, діяння, а отже, це — світ слова. Ми говоримо, Всесильний тим часом мовчить, дозволяючи нам, недосконалим, здійснювати своє життя.
Кажуть, слово — це золото. Так називають малхут, царство, або іще — Малий храм. Мовчання — це біна, розуміння, Великий храм. Той, хто мовчить, дозволяє говорити іншим, витрачати своє золото, аж доки воно не вичерпається, відкривши дно, за яким — розуміння, підсумки втраченого часу і здійснених помилок.
Надворі ставало дедалі холодніше, і мрійникам-теплолюбам, що ніяк не бажали слухати щоразу вагоміших аргументів зими, велося чимдалі гірше. Міла десь тяжко застудилася, і Ян, високо піднявши комір, шкандибав ниньки крізь вітер і мряку по чергову порцію пігулок із жаби та відьмацьких настоянок. Так, принаймні, йому ввижалося, коли він хлюпав густим драговинним у вузьких і темних провулках, що вели до крамниці. Того вечора навіть аптека виглядала лиховісною вежею, осяяна тьмяним світлом та вовкуватими поглядами страдників, що стояли в черзі по аспірин.
Загрузлий в якихось страхітних казках, Ян аж підстрибнув, угледівши у вікні аптеки темну постать поряд із собою.
— Чого скачеш як дурний? — несхвально мовила примара.
— Мартине, ну ти й… — розпочав був Ян, аж тут його товариш ступив у пляму світла. Видовище було, щонайменше, несподіваним, — якого… — прохрипів Ян нарешті, — якого псячого лиха?!
Мартин Цуг виглядав так, наче ним щойно чепурили бруківку десь від Градчан до Староміської площі. Його куртка була пошматована і вимащена свіжим болотом, а права частина обличчя подряпана так нещадно, мовби який скажений котисько точив об неї пазурі.
— Страшно?! — погрозливо мовив Мартин.
— Ще й як! — пересмикнувся Ян. — Цур тобі, мана!
— Оце я і думав, — сумно зітхнув слідчий, — не варт’ мені туди потикатися. В аптеці либонь, побачать таке, поліцію викличуть… такий буде конфуз. Янчику, будь другом, сходи купи мені вати і спирту, чи там що. А я тут почекаю.
Приголомшений не на жарт, Ян лише й спромігся кивнути. Швиденько придбавши всіляких п’явок та примочок з мухомора, що ними, безумовно, послуговується сучасна медицина, він вискочив надвір, прагнучи якнайшвидше почути від товариша історію його каліцтв.
— І не питай! — похмуро попередив Мартин, з ходу розгадавши Янову інтенцію. — Не мучся. Я зара’ сам все розкажу. Зазирнеш до мене?
Ян уже зібрався з охотою погодитись, аж тут йому приверзлася Міла, сповита ковдрами і цілком безпорадна в облозі пігулок та мікстур. Потупцявши нерішуче, він зрештою видобув з кишені телефон і, ховаючись від холодного вітру, набрав домашній номер.