На скрижалях історії
- Автор: Олександр Вєтров
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7475-69-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.
Уже 7 січня більшовики почали наступ з іншого боку, по залізничним лініям Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. А далі захопили Лозову, Катеринослав, Олександрівськ, Полтаву, Глухів і Конотоп.
12 січня в Київському Педагогічному музеї близько першої ночі голова Української Центральної Ради М. Грушевський відкриваючи закрите засідання Малої ради, заявляє:
— Українські Установчі Збори не могли відбутися в призначений термін (9 січня) внаслідок заворушень в Україні. Ідучи назустріч бажанням і сподіванням народу, Уряд України вирішив не відкладати до українських Установчих зборів вирішення найважливіших життєвих питань поточного моменту, а вирішити їх негайно, видавши IV універсал.
Оплески. Усі встають. Далі він зачитує його текст:
— ...Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...
Читання не раз переривається оплесками й криками: «Слава!». Особливу експансивність виявляють хори. Універсал доручає урядові «завершити переговори з Центральними державами й укласти з ними мир, після чого армія має бути демобілізована, а замість неї створена міліція».
Голосування Універсала проводиться за іменним списком членів Малої ради. Президія Ради й вся українська фракція голосують — «за». Коли черга дійшла до представників національних меншин, член Ради Чижевський відповідає — «проти», порушивши струнку гармонію українських голосів... Остаточний підрахунок приніс такі результати: у голосуванні брали участь 49 осіб, з яких 39 — «за», «проти» — 4, «утрималося» — 6.
М. Грушевський урочисто оголосив:
— Отже, Універсал самостійності! України прийнято!
Лунають вигуки: «Слава!» й спів: «Ще не вмерла Україна»...
Дві години ночі. Професор М. С. Грушевський запропонував засідання закрити.
У сумнівних хитаннях і відлуннях московського військового вторгнення проголосила Україна свою незалежність.
Наступного дня Іван Харченко примарширував зі своїм полком на майдан Богдана Хмельницького, де зібрався український гарнізон міста. З чотирьох боків пам'ятника Богдану вишикувались полки Богданівський, Полуботківський, Шевченківський, курінь Врятування України. Під'їхали вершники. Подається команда:
— Струнко! Вправо глянь!
Ті відповідають:
— Слава Україні!
Богданівський полк тричі проскандував: «Слава!».
Під звуки оркестру на площу до Богдана прийшла з жовто-блакитним прапором Центральна Рада в повному складі на чолі з Михайлом Грушевським. Йому піднесли якусь скриньку, з якої він витяг папір і, одягнувши окуляри, почав читати. На закінчення урочисто проголосив:
— Віднині Україна стає самостійною й незалежною державою на віки віків!
IX
Центральна Рада 12 січня 1918 року вислала делегацію на мирову конференцію з західними державами в Брест. 27 січня 1918 року державним прапором України став блакитно-жовтий, який раніше ніколи не використовувався як державний символ. Поєднання кольорів прапору мало історичне підґрунтя, а поєднання смужок жовтої і синьої почало масово використовуватись ще під час революційної Весни народів 1848 року в Львові, а на українських землях, що входили до складу Російської імперії, лише після революції 1905 року.
У цьому ж 1918 році став державним гімн України «Ще не вмерла Україна», який уперше був надрукований нотами в 1865 році. Того ж дня столичні газети опублікували текст IV Універсалу, який ухвалила Центральна Рада: «Народе України!... Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу». Універсал датовано 9 січня, хоч насправді він був прийнятий в ніч на 12 січня. України не визнали ні радянська Росія, ані Антанта. Франція, приміром, хотіла відновлення «неділимої» імперії. Та й багато українців ще вірили в федерацію з «доброю Росією».
Українська газета «Нова Рада» 13 січня опублікувала текст IV Універсалу й репортаж із засідання Малої ради 11 січня: «Великої історичної ваги засідання... відкрилося лише на початку 1-ї години ночі, бо до того фракції обговорювали в остаточній формі Універсал. Публіка, якої набилося сила-силенна, терпляче чекала початку. М. Грушевський і В. Винниченко, коли вони з'явилися в залі, були зустрінуті оплесками.
Головує професор Грушевський. Одкриваючи засідання, він передпосилає читанню Універсалу коротку промову:
„Нарід наш прагне миру й Українська Центральна Рада доложила всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградське правительство, Совіт народних комісарів, насилає військо своє, червоногвардійців і більшевиків, на Україну, і веде з нами братовбивчу війну“» [43].
Сухим снопом палає Україна. Московські більшовики, як нашестя сарани, котяться її степами, змітаючи все на своєму шляху. Думали й гадали наші діди й прадіди, що страшніше диких татар на світі нічого не буває. Та де там... Виявилося, що та москальська орда, яка в монголо-татарської була в «шестірках», ще страшніша, як всякий холуй ставший паном!
16 січня 1918 року газета «Киевская мысль» повідомляє:
«В Черкассах.
13 января командуючий большевитскими частями Егоров прислал Черкасскому гарнизону ультиматум с требованием выдать оружие.
Требование единодушно отвергнуто. Настроение гарнизона таково, что большевики будут встречены с оружием в руках» [31].
4 лютого 1918 року в Дарниці під Києвом головнокомандуючий фронтом в Україні Муравйов видав наказ: «Нещадно знищувати всіх офіцерів, гайдамак, монархістів, усіх ворогів революції» [2, 153-154.]. А 6 лютого скомандував загальний наступ на Київ. Зупинити цю страшну навалу ординців малочисельна українська армія УНР була неспроможна.
25 січня 1918 року вночі урядовці УНР накивали п'ятами з Києва до Житомира, зоставивши армію напризволяще. М. Грушевський печалувався за спаленою бібліотекою, хоч пізніше на похованні героїв Крутів ректиме латиною: «Солодко вмирати за батьківщину». Симон Петлюра зберігав позитуру ображеної дружини. Військовий міністр Микола Порш покладався на самооборону. Павло Скоропадський пішов у відставку ще в грудні 1917 року.
Цього не знала армія оборонців Української Народної Республіки. Щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні Києва, цієї ж ночі до столиці з Білої Церкви мчало крізь хурделицю авто командувача 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка. З ним їхали начальник штабу генерал Яків Сафонов і керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. За шість кілометрів від Києва їх усіх ґвалтом, зненацька захопила кулеметна застава більшовиків. А наступного дня, 26 січня 1918 року, після п'ятиденного масованого артобстрілу (до 15 тис. снарядів) до Києва вступила 10-тисячна російсько-більшовицька орда. При штурмі міста застосовувалися отруйні гази. Полонених допровадили до резиденції Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам і полковнику:
— Ви грамотні офіцери, я вам пропоную перейти на нашу сторону.
Але всі відмовилися. Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Моряки заволоділи всіма особистими речами генералів і пригнали їх до будівлі Олексіївського військового інженерного училища на Печерську. Це було одне з численних місць більшовицьких розстрілів. На схилі поблизу стін училища змусили полонених повернутися до катів спиною. Генерал Гандзюк обурився:
— Що? Совість не дозволяє дивитися нам у вічі!
Він покинув цей світ не одразу. По-звірячому добивала матросня цього двометрового велетня, дванадцять багнетних поранень нарахували на його тілі. Опісля в одній із братських могил влітку 1918 року розпізнали тіло генерала Я. Гандзюка. Поховали його у Видубецькому монастирі на схилі Дніпра. Зробили напис на дубовому хресті.