Тринадцята казка

— Мене звали Аделіна Марш. — Ніби бажаючи перервати й ту мінімальну вібрацію, спричинену цими словами, міс Вінтер відразу ж продовжила, і досить уїдливо: — Сподіваюся, ви не питатиметесь про дату мого народження. Я вже в тому віці, коли етикет вимагає про неї забути.

— Можете не казати. Буде цілком достатньо, якщо ви повідомите місце народження.

Міс Вінтер роздратовано зітхнула.

— Ви б дізналися набагато більше, якби дозволили мені розповісти про це по-своєму.

— Але ж ми домовилися. Три факти з державного архіву.

Вона ображено стулила губи.

— У архіві ви дізнаєтеся, що Аделіна Марш народилася в пологовому будинку святого Варфоломія у Лондоні. Навряд чи я можу надати якісь особисті гарантії достовірності цього факту. Так, я видатна особа, але не настільки видатна, щоб пам’ятати обставини власного народження.

Я зробила відповідну позначку в записнику.

Час на третє запитання… Чесно кажучи, я не знала, про що її спитати. Міс Вінтер не схотіла повідомити мені свого віку — і байдуже: мене мало цікавила дата її народження. Знаючи час виходу її першої книжки, можна було зробити висновок, що письменниці було щонайменше сімдесят три роки, а щонайбільше вісімдесят (варто зробити поправку на косметику та хворобу). Крім того, знаючи ім’я й місце її народження, я легко можу з’ясувати й дату. Я пересвідчуся, чи існувала насправді особа на ім’я Аделіна Марш. Що б іще спитати, га? Мабуть, мені й справді хотілося почути від міс Вінтер якусь історію… але коли вже в мене з’явилася нагода скористатися з третого запитання, немов із джокера у грі в покер, то я цієї нагоди не змарную й піду з потрібної карти.

— Розкажіть мені… — я почала повільно, обережно. В історіях про чаклунів саме третє запитання могло непоправно зіпсувати те, що вдалося досягти першими двома… — Розкажіть мені про щось таке, що підтверджувалося б архівними даними за той період, коли ви ще не встигли змінити ім’я.

«Успіхи у навчанні, — подумалося мені. — Досягнення у шкільних спортивних змаганнях. Невеличкі тріумфи, зареєстровані на радість щасливим батькам, приклад для вдячних нащадків».

Запала тиша. Здавалося, міс Вінтер із головою сховалася до своєї мушлі. Я починала розуміти, чому я її не помітила, стоячи біля етажерки й читаючи книжку. Ця непроникність міс Вінтер дивувала, інтригувала мене.

Віда Вінтер знову визирнула з-під панцира.

— Як ви гадаєте, чому мої книжки мають такий успіх?

— Ну, на це багато причин…

— Можливо. Але головне — це те, що в них є початок, середина і кінцівка. Дотримуватися цієї послідовності вкрай важливо.

Письменниця зітхнула і почала нервово совати руками.

— Я відповім на ваше запитання. Я розповім про те, що трапилося зі мною ще до того, як я стала письменницею і змінила ім’я; ці відомості мають офіційне підтвердження. Це взагалі найважливіше з усього, що будь-коли зі мною траплялося. Але я не думала, що змушена буду вам про це так швидко розповісти. І цього разу мені доведеться порушити моє золоте правило. Спершу я розповім вам кінець цієї історії, а вже потім — її початок.