Кім

— Диви! Диви! — Кім перескочив на його бік і шарпнув старого назад. Жовто-коричнева стрічка вислизнула з-попід пурпурових шелестких стеблин на берег, потягнулася до води, напилася і завмерла — здоровенна кобра з нерухомими розплющеними очима.

— Нема в мене палиці, патика немає у мене, — проговорив Кім. — Я добуду якогось — і переб’ю їй спину.

— Чому? Вона на Колесі, як і ми, живе то вгору, то вниз, дуже далеко від визволення. Велике зло мала скоїти душа, щоб її пожбурили в таке тіло.

— Я ненавиджу всіх змій, — сказав Кім. Жодний тубільний вишкіл не вгамує жах білої людини перед Змієм.

— Хай собі проживає своє життя! — клубок біля води засичав і розгорнув каптура. — Хай прийде чимскоріше твоє визволення, брате! — спокійно правив своєї Лама. — Чи не знаєш чи часом, де моя Річка?

— Я ще ніколи не бачив такого, як ти, — прошепотів приголомшений Кім. — Тебе що, кожна змія розуміє?

— Хто зна? — він пройшов на відстані фута від піднятої голови кобри. Голова лягла між запилюженими кільцями.

— Ну, пішли! — кинув Лама через плече.

— Цур, не я, — сказав Кім. — Я обійду.

— Гайда, вона тобі не зашкодить.

Кім мить вагався. Лама підтримав його, пробубнівши якусь китайську цитату, Кім подумав, що то закляття. Відтак послухався — і перестрибнув потічок, а змія, дійсно, знаку на те не подала.

— Я ще ніколи не бачив такої людини, — Кім витер піт із чола. — А тепер, куди ми йдемо?

— Це тобі треба визначитися. Я старий, і чужинець, зайшов далеко від своїх країв. Якби отой по-йізд не наповнював мою голову гуркотом барабанів диявола, я би їхав у ньому в Бенарес… Але так ми можемо проминути мою річку. Давай знайдемо іншу.

І весь той день вони тинялися з краю в край по місцині, де добре оброблена земля дає три, а то й чотири врожаї на рік, по полях цукрової тростини, довгої білої редьки і ноль-колю (капусти кольрабі), звертаючи убік до кожного проблиску води, хвилюючи собак і сонні полуденні села. Лама відповідав на шквал запитань із незворушною простотою: вони шукають Річку, Річку чудесного Зцілення. Якби ж бодай хто знав той потік?

Іноді чоловіки сміялися, але частіше слухали історію до кінця, пропонуючи мандрівникам місце в тіні, молоко та їжу. Жінки завжди були добрі, а маленькі діти, як і діти у всьому світі, були по черзі то сором’язливими, то надокучливими.

Вечір застав їх на відпочинку під чільним деревом у малому поселенні із земляними хатинками, де вони теревенили зі старостою, доки худоба поверталася додому з пасовиськ, а жінки лаштували пізню вечерю. Вони вийшли за смужки городів довкола голодної Амбали й опинилися серед розлогих ланів зеленого збіжжя.

Староста був сивобородий і привітний старий, звичний розважати незнайомців. Він витягнув рівне дерев’яне ліжко для Лами, поставив перед ним теплу, щойно приготовану їжу, запропонував йому люльку, і коли в сільському храмі завершилася церемонія, послав по тамтешнього жерця.