В пошуках Аляски
- Автор: Грин Джон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7409-29-7
- Переводчик: Вера Назаренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «В пошуках Аляски». Краткое содержание книги:
Але мені хотілося далі розмовляти про неї, про Вайн-Стейшн і про майбутнє.
— Іноді я тебе не розумію,— сказав я.
Вона і не глянула на мене. Лише усміхнулася телевізору і мовила:
— Ти мене ніколи не розумієш. У тім-то й річ.
за дев’яносто дев’ять днів до
айже весь наступний день я пролежав у ліжку, поринувши у страшенно нудний вигаданий світ «Етана фрома»[7], а Полковник сидів за письмовим столом, розплутуючи загадки диференційних рівнянь абощо. Хоч ми і намагалися скоротити перекури в повному пари душі, цигарки у нас скінчилися ще до смерку, що змусило нас піти в Алясчину кімнату. Аляска лежала на підлозі, тримаючи книжку на голові.
— Ходімо покуримо,— сказав Полковник.
— У вас цигарки скінчилися, так? — запитала вона, не зводячи на нас погляду.
— Ну. Так.
— П’ять доларів є? — запитала Аляска.
— Ні.
— Пампушечку?
— Ну гаразд,— я вивудив з кишені п’ятірку, і Аляска вручила мені пачку «Мальборо-лайтс», у якій було двадцять цигарок. Я знав, що викурю з них штук п’ять, але поки я субсидую Полковника, він не нападатиме на мене за те, що я багач, майже п’ятиденок, просто живу не в Бірмінгемі.
Ми взяли з собою Такумі й пішли до озера, ховаючись за нечисленними деревами і регочучи. Полковник випускав димові кільця, які Такумі обізвав «претензійними», а Аляска тицяла в них пальцем, мов дитина в мильні бульбашки.
А потім почулося, як тріснула гілка. Це міг бути просто олень, але Полковник усе одно зірвався з місця. Позаду пролунав голос:
— Не тікай, Чипе,— і Полковник зупинився, розвернувся і покірливо поплентався назад до нас.
До нас помалу підійшов Орел, обурено стиснувши губи. На ньому була біла сорочка з чорною краваткою, як і завжди. Він окинув нас по черзі Фатальним Поглядом.
— Від вас смердить, як від тютюнового лану в Північній Кароліні під час пожежі,— сказав він.
Ми стояли мовчки. Я почувався якось перебільшено-жахливо, так наче мене щойно заскочили на спробі втечі з місця вбивства. Він зателефонує моїм батькам?
— Чекаю вас завтра о п’ятій в суді,— заявив він і пішов. Аляска присіла, підняла покинуту цигарку і знову затягнулася. Орел різко обернувся — його шосте чуття відреагувало на Непокору Авторитету. Аляска знову кинула цигарку і розтоптала її. Орел похитав головою, і хоч він страшенно розлютився, але, Богом клянуся, він усміхнувся.
— Він мене любить,— сказала мені Аляска, коли він уже дійшов до гуртожитку.— І вас усіх теж любить. Просто школу він любить більше. Ось у чому справа. Орел вважає, що як він нас попалить, це буде добре і для школи, і для нас. Це безперервна боротьба, Пампушечку. Боротьба Чемних проти Бешкетників.
— Щось ти надто вже по-філософському налаштована як на дівчину, яку допіру попалили,— сказав я.
— Іноді програєш бій. Але бешкет завжди виграє війну.
за дев’яносто вісім днів до
днією з унікальних особливостей «Калвер-Кріку» був суд. Кожного семестру учителі обирали присяжними дванадцять учнів, по три з кожного класу. Суд визначав покарання за, порушення, за які не виключають зі школи: від гульок після відбою до куріння. Зазвичай це було куріння або перебування у дівчачій кімнаті по сьомій. У такому разі людина йде в суд, викладає свою справу, і її карають. Сам Орел був суддею і мав право скасувати рішення присяжних (як у справжньому американському суді), але такого майже ніколи не траплялося.
Відразу після останнього уроку я подався до кабінету №4 — на сорок хвилин раніше, щоб точно не запізнитися. Я сів у коридорі, притулившись до стіни, і заходився читати підручник з американської історії (щоб заспокоїтися, як по правді), а потім з’явилася Аляска і сіла поруч зі мною. Вона кусала нижню губу, і я запитав, чи нервує вона.
— Авжеж. Слухай, ти просто сиди прямо і мовчи,— сказала вона.— Тобі нервувати нема чого. Але мене на курінні вже всьоме спіймали. Я не хочу... байдуже. Не хочу тата засмучувати.
— А твоя мама що — курить? — поцікавився я.
— Уже ні,— сказала вона.— Все гаразд. Тобі нічого не буде.
Я почав хвилюватися тільки за десять п’ята, бо ні Полковника, ні Такумі досі не було. Присяжні потихеньку збиралися в кабінеті, вони проходили, навіть не дивлячись на нас, від чого я почувався ще гірше. За чотири хвилини п’ята прийшли всі, зокрема й Орел.
За дві хвилини п’ята з-за рогу показалися Полковник з Такумі.
7
Роман американської письменниці Едіт Вортон.