В пошуках Аляски

Дорогою до спортзали завбільшки з ангар на літаки, яку я уже бачив здалеку, та не хотів навіть наближатися, Полковник повідомив мені найважливішу річ про нашу баскетбольну команду: вона ніяка. «Зіркою» команди, за словами Полковника, вважався Генк Волстен з випускного — дванадцятого — класу, який грав за форварда, хоча на зріст мав п’ять футів вісім дюймів[4]. У школі його знали всі, бо у нього завжди була травичка, і Полковник сказав, що Генк за останні чотири роки ще на жоден матч не вийшов необкуреним.

— Він любить травичку, як Аляска — секс,— мовив він.— Якось цей чувак навіть змайстрував собі бонг[5] із цівки пневматичної рушниці, стиглої груші та великої глянцевої світлини Анни Курнікової. Не найкоштовніший самоцвіт у скарбниці, але важко не захоплюватися Генковою самовідданістю в зловживанні наркотиками.

Решта гравців, як сказав Полковник, були ще гірші від Генка, й найпослідущим вважався Вілсон Карбод, центровий, на зріст майже шість футів[6].

— Команда у нас настільки погана,— провадив Полковник,— що у них навіть талісмана свого немає. Тож я називаю її «Калверкрікські ніякі».

— Тобто команда відстійна? — перепитав я. Не зовсім розумів, нащо тоді той матч дивитися, але кондиціонер мене спокусив.

— О так, відстійна,— підтвердив Полковник.— Але ми завжди розносимо на друзки команду зі школи сліпоглухих.

Мабуть, у Алабамській школі сліпоглухих не надавали баскетболу великого значення, тож команда «Калвер-Кріку» сезон закінчила з однією перемогою.

Коли ми прийшли, спортзала уже була повна — там зібралися майже всі учні «Калвер-Кріку»: я зауважив, наприклад, у горішньому ряду трьох наших готок, які жирніше наводили стрілки на очах. Удома я ніколи на баскетбол не ходив, але сумнівався, що там повболівати сходилося стільки людей. Та все одно я дуже здивувався, коли переді мною сів ніхто як сам Кевін Ричман, у той час як черлідерки наших суперників (яким вкрай не пощастило з квітами, що символізують їхню школу: брунатне як лайно і жовте як сеча) намагалися розпалити азарт невеличкої групки підтримки, яка прибула разом зі своєю командою. Кевін обернувся і втупився в Полковника.

Як і майже всі п’ятиденки, Кевін одягався елегантно і вигляд мав такий, ніби приречений стати адвокатом-любителем-гольфу. Його білява чуприна була коротко пострижена з боків, а на маківці волосся стояло дибки: він намащував його такою кількістю гелю, що воно завжди здавалося мокрим. Я, звісно ж, ненавидів його не так, як Полковник,— він ненавидів з принципу, а принципова ненависть набагато дужча, ніж ненависть типу «даремно ви обмотали мене скотчем і кинули в озеро». Та поки він дивився на Полковника, я спробував залякати його поглядом, однак важко було водночас не згадувати про те, що він буквально два тижні тому бачив мою дупу, не прикриту нічим, крім боксерок.