Сага про Форсайтів

Він зайшов. Хол був опоряджений точнісінько так, як і тоді, коли він приходив сюди обідати з Джеком Герінгом і коли клуб мав найкращого в Лондоні кухаря. Він озирнув хол пронизливим прямим поглядом, завдяки якому його все життя обслуговували здебільшого краще, ніж інших.

— Містер Джоліон Форсайт і досі член клубу?

— Так, сер; він у клубі, сер. Хто його питає?

Старий Джоліон сторопів.

— Батько,— відповів він.

І, вимовивши це, підійшов до каміна і став до нього спиною.

Молодий Джоліон саме збирався іти додому; він надів капелюха і рушив до виходу, коли в холі його перестрів швейцар. Він уже був немолодий, волосся його припорошилося сивиною, а обличчя було точнісінько як батькове, тільки вужче, з такими самими звислими вусами — і дуже втомлене. Джо сполотнів. Зустрітися з батьком після всіх цих років було страшно, бо нічого на світі немає страшнішого за сцену. Вони мовчки потиснули один одному руки. Потім батько сказав схвильованим голосом:

— Добрий день, хлопчику мій!

Син і собі промовив:

— Добрий день, тату!

Рука старого Джоліона в тонкій світло-фіалковій рукавичці тремтіла.

— Коли тобі зі мною по дорозі,— сказав він, — я можу тебе підвезти.

І батько з сином вийшли й сіли в кеб, так наче вони підвозили один одного додому кожнісінького вечора.

Старому Джоліонові здалося, що син виріс. «Зовсім дорослий»,— сказав він сам до себе. Завжди приязне синове обличчя тепер прикривала іронічна маска, наче обставини життя змусили його надіти захисний панцир. Риси обличчя були, безперечно, форсайтівські, але вираз відзначався глибокою зосередженістю, більше властивою ученому чи філософові. Певне, за останні п'ятнадцять років йому частенько доводилось зазирати собі в душу.

З першого погляду на батька молодий Джоліон був боляче вражений — він дуже змарнів і постарів. Але в кебі йому здалося, що батько майже не змінився: у нього був той самий спокійний погляд, який син так добре пам'ятав, та сама пряма постать і пильні очі.