Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
І тепер, у цій величезній оперовій залі, його охопило непереможне бажання побачити сина. Він пригадав ті дні, коли брав його, малого хлопчину в брунатному полотняному костюмчику, і гойдав на колінах; ті часи, коли він бігав поряд із поні, навчаючи сина їздити верхи; той день, коли він уперше відвіз його до школи. Син був такий милий, любий хлопчик! В Ітоні він, може, набрався надміру тих вишуканих манер, що їх, як було відомо старому Джоліонові, набувають лише в таких місцях і за чималі гроші; але він завжди був товариський хлопець. Завжди тримався по-товариському, навіть після Кембріджа, хоч, може, й трохи стримано, знаючи, що здобув значні переваги. Старий Джоліон ніколи не змінював свого ставлення до закритих шкіл та університетів; він зберіг зворушливу пошану і недовіру до системи освіти, пристосованої для потреб привілейованої верхівки, системи, перевагами якої він сам не удостоївся скористатись... Тепер, коли Джун поїхала й покинула чи майже покинула його, зустріч із сином принесла б йому розраду. Почуваючи себе відступником перед своєю родиною, своїми принципами й своїм класом, старий Джоліон зосередив погляд на співачці. Бідолаха, безталанна бідолаха! А Флорестан — справжнісіньке вайло!
Опера скінчилася. Які тепер невибагливі слухачі!
Опинившись на вулиці серед юрби, він перехопив кеб з-під самісінького носа огрядного і значно молодшого за нього джентльмена, який уже вважав той кеб своїм. Дорога його пролягала через Пел-Мел, і на розі, замість того щоб поїхати через Грін-парк, кебмен звернув на Сент-Джеймс-стріт. Старий Джоліон просунув руку у віконце (він терпіти не міг, коли його везли не тією дорогою, як завжди); проте, озирнувшись, побачив, що опинився проти «Всякої всячини», і бажання, яке не залишало його весь вечір, зрештою перемогло. Він гукнув кебменові, щоб той спинився. Він зайде й спитає, чи Джо ще й досі член клубу.
Він зайшов. Хол був опоряджений точнісінько так, як і тоді, коли він приходив сюди обідати з Джеком Герінгом і коли клуб мав найкращого в Лондоні кухаря. Він озирнув хол пронизливим прямим поглядом, завдяки якому його все життя обслуговували здебільшого краще, ніж інших.
— Містер Джоліон Форсайт і досі член клубу?
— Так, сер; він у клубі, сер. Хто його питає?
Старий Джоліон сторопів.
— Батько,— відповів він.
І, вимовивши це, підійшов до каміна і став до нього спиною.
Молодий Джоліон саме збирався іти додому; він надів капелюха і рушив до виходу, коли в холі його перестрів швейцар. Він уже був немолодий, волосся його припорошилося сивиною, а обличчя було точнісінько як батькове, тільки вужче, з такими самими звислими вусами — і дуже втомлене. Джо сполотнів. Зустрітися з батьком після всіх цих років було страшно, бо нічого на світі немає страшнішого за сцену. Вони мовчки потиснули один одному руки. Потім батько сказав схвильованим голосом:
— Добрий день, хлопчику мій!
Син і собі промовив:
— Добрий день, тату!
Рука старого Джоліона в тонкій світло-фіалковій рукавичці тремтіла.
— Коли тобі зі мною по дорозі,— сказав він, — я можу тебе підвезти.
І батько з сином вийшли й сіли в кеб, так наче вони підвозили один одного додому кожнісінького вечора.
Старому Джоліонові здалося, що син виріс. «Зовсім дорослий»,— сказав він сам до себе. Завжди приязне синове обличчя тепер прикривала іронічна маска, наче обставини життя змусили його надіти захисний панцир. Риси обличчя були, безперечно, форсайтівські, але вираз відзначався глибокою зосередженістю, більше властивою ученому чи філософові. Певне, за останні п'ятнадцять років йому частенько доводилось зазирати собі в душу.
З першого погляду на батька молодий Джоліон був боляче вражений — він дуже змарнів і постарів. Але в кебі йому здалося, що батько майже не змінився: у нього був той самий спокійний погляд, який син так добре пам'ятав, та сама пряма постать і пильні очі.