Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Я заплющив очі, бо хотів вийти з цього сну, бо не хотів цієї розмови, бо в мене не було розуму й слів, аби заперечити чортові, а з ним зрадливому другові моєму Пепі; я заплющив очі, щоб стати у цій ночі нетлею – нічним метеликом. Але нічним метеликом я сьогодні не став. Став самим собою, хлопцем, якому чотирнадцять років, а скидається він на одинадцять: капловухим, малим, який стоїть на облитій місяцем стежці. Стоїть і дивиться, як борсається в кропиві голе, біле, черевате тіло – кволе, безсиле, хоч і бридке. Як силиться звестися навкарачки, а натомість блює в землю; білого кабана, якого я мав би ненавидіти, але натомість почав жаліти.
– Удар його, вдар! – шепотів мені на вухо пепа–чорт. – Це ж падлюка! Згадай, що зробив він твоєму батькові, вдар! Адже через нього твої батько й мати тільки те й чинять, що сваряться. Вдар, і у вашому домі запанує мир, і мати перестане дорікати батькові за його нерозум і непотрібні чесноти, за його сміху варту довірливість. Розженися отак, як зробив твій приятель Пепа, хан запалають нещадно твої очі, хай затопить тебе чорна хвиля ненависті, хай уриється носом цей кабан у власне блювотиння. Вдар його і відчуєш волю, яка звільнить тебе від пут золотого павутиння!
Тоді я зробив те, що вчинив, коли не хотів слухати сварок своїх батьків. Вийняв із кишені хусточку і забив двома її кінцями собі вуха. Голос пропав, а я пішов по залитій місячним світлом дорозі, відчуваючи, що ні в ногах, ні в руках у мене не залишилося ані краплини сили. Йшов, ледь–ледь човгаючи своїми водолазними черевиками, і в мене раптом засвітилася перед очима жовта цятка малого вогника. Я тримав ту цятку у визорі, боючись загубити її. Перетворювався поступово у нетлю, в мене за плечима виростали крила, прозорі й перетинчасті, але чи зможу я полетіти? Я змахнув тими крильми, стрепенувся, і ноги мої раптом визулись із водолазних черевиків. Я летів у своєму сні зеленим нічним метеликом, і шлях мій був до самотнього блимотливого вогника. Знав, що той вогник з мого дому, але й він за твердою оболоною, яку мені треба пробити власними грудьми. Знав, що пробити грудьми скляну оболону – це ще не принесе вирішення всіх моїх болей та проблем. Знав, що потраплю там у золоту павутину самого себе, що чорна муха лихих думок битиметься у тій павутині, а страждати доведеться знову‑таки мені. Знав, що пошлю отруту в ту муху, і ця отрута вб'є якусь частку мого «я». Моє «я» частково відімре, спалившись у вогні того золотого павука, але решту себе я постараюся зберегти, так само, як це чинять і мої батьки. Бо ми в цьому світі – одна кров, бо ми в цьому світі живі.
Розділ третій
СВІТ, РОЗДІЛЕНИЙ НА ЧАСТИНИ
Частина І. БІЛА ВИШНЯ
Мій батько – трудівник. Ніколи не бачив його серед пляжників, щоб розвалився на піску й пролежав півдня а чи день. Не був він і рибалкою, не мостив гребель, не бігав весною з каламейкою, а влітку з хваткою та вудочками. Не ставив верш та ятерів і не бовтав річки з волоком або саком. Майже цілий день у нього забирала фабрика, а що йти було далеченько, повертався після шести. Влітку після роботи він купався, незмінно беручи з собою й мене, і наші плавання на Завалі, а коли підняли в Тетереві воду, біля мосту, що його щорічно розбирали і споруджували (власне, це й не був міст, а широка кладка), були для мене чимось на зразок маленького свята, особливо, коли ми неспішно поверталися додому й неспішно, як чоловік з чоловіком, розмовляли. Сонце вже схилялося до горба, на якому була саджалка (часом ходили купатись і туди), в якій я топив одежу свого ворога і де каменярі в окулярах витесували надмогильні пам'ятники. Повернувшись додому, батько вечеряв, а тоді сідав на шевського пасастого стільця і шив туфлі й чоботи на замовлення. Траплялося, що замовники його взуття не забирали, тоді мати ходила з тим взуттям на товкучку і поверталася звідти тиха й сіра, після чого вони з батьком говорили про якісь нецікаві речі, коли слово «гроші» було основним, – в такий спосіб батьки зводили кінці з кінцями, адже й досі тато виплачував борг. Бувало, що замовникам пошите взуття не подобалося, тоді сірий ставав батько так само, як мати, коли поверталася з товкучки, і з тиждень по тому, вернувшись із роботи, валявся на отоманці, яку зробив мій пропалий безвісти дядько. Цю отоманку від мене забрали, як невигідну, а натомість я дістав старе дерев'яне ліжко, середина якого закладалася дошками, а на них клалися сінники. Валяючись на тій отоманці, батько читав книги, саме тоді в очах його запалювалися сиві вогники, ставав він неговіркий і мовчки слухав безконечне материне гдирання про те, що він нічого до ладу зробити не вміє.