Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
– Тат, – сказав я, задираючи голову до високого й ставного батька. – А звідки ти знаєш?
– Що знаю? – не зрозумів батько, він усе ще сміявся з Рочіня.
– Звідки знаєш, що від помсти легше не стає?
Батько теж став серйозний.
– А ти не здогадався? – спитав він, нахмурившись.
– Ти вже мстився? На Садовому? – спитав я, і мені аж дух заклало.
– Годі про це, – обірвав мене батько. – Бачиш, синку, дорослі часом бувають не розумніші за дітей. Зрозумів мене?
Я зрозумів. Але повірити до решти не міг.
– Чого ж ти мені нічого не сказав? – прошепотів я зовсім по–дитячому.
Батько зупинився під ліхтарем, засміявся, задер голову й зиркнув туди, де в світляному колі крутилося й моталося безліч зеленої комашні, а тоді й сказав з тією поблажливістю, з якою говорять до неприпустимо малих дітей:
– Наступного разу неодмінно скажу.
І поплескав мене по плечі, даючи знати, що відстані між нами ніколи таки не подолати…
Мати чекала нас біля хвіртки.
– Знаєш що, Раєчко, – тепло мовив батько. – Ти його зараз не чіпай. Хай піде й виспиться.
– Де він був? – з тривогою спитала мати.
– Де був, там його зараз нема. Я тобі все розкажу.
– Де ти був? – верескнула до мене мати.
Тоді батькова рука штовхнула мене в плечі. Я зрозумів цей порух і кинувся притьма в напіврозчинені сінешні двері.
– Чуєш, що сказав? – грізно зазвучав у дворі батьків голос. – Все тобі розкажу й поясню.
Я вскочив у свою кімнату і замкнувся на гачок. Але мати до мене не рвалася, батько зумів її втихомирити. Це було до речі, бо ще одного нервового струсу я не витримав би.
І щось у мені обірвалося, руки мої знову звисли, як пліті, ноги ніби у водолазні черевики озулися, голова ледве на в'язах трималася; я скинув із себе бридливими заповільненими рухами одежу, очі мої дивились у куток, де загус сутінок, квола лампочка над головою ледве мріла – жовте мертве світло розливалося навколо, і я бабрався в тому світлі, як зловлена муха.
Я погасив лампочку, погасив ясного павука, щоб він не поліз по золотих струнах, щоб не вжалив мене смертельно, бо я вже зовсім обезсилів, був тільки однією із мільйона нічних метеликів–нетль; хотів полинути в ніч, у царство снів, щоб нарешті вирвати із павутини себе самого, щоб звільнитися від сьогоднішнього дня й сьогоднішньої ночі, щоб стати бездумним крилатим створінням, яке летить і летить у ніч. Летить, щоб побачити перед собою вогонь, запалений чарівником ночі, щоб, врешті, вдаритись об шибу, яка оберігає той вогонь, і розбитись об неї або ж проникнути у шпару і самоспалитися, щоб увійти в новий день у новій іпостасі, щоб покинути у цій ночі всю свою темряву, весь біль та безсилля, щоб прокинутися й побачити залите сонцем вікно – вікно свого нового дня.
З такою сподіванкою я й заснув. І мені вдруге приснився чорт, чи як його інакше звуть, пепа. З гирявою. круглою головою, на якій стриміли ріжки, а коли той чорт усміхався, я побачив на передніх зубах щербу. Чорт зайшов у мою кімнату, волочачи довгого з китичкою на кінці хвоста, вийняв пачку «Боксу» і закурив, пригостивши й мене. Чорт подав мені чорну лапу, і я ту лапу потиснув. Тоді він присів на мою отоманку, зроблену моїм пропалим безвісти дядьком, але не поправив турботливо ковдру, не заспівав мені козлоголосно колискової, а сидів смутний і невеселий.
– Ти мене зрадив, Мавпо, – печально сказав він. – І ніяких веселих діл уже не чинитимеш.
– Що значить веселі діла? – спитав я.
– Пригоди, – сказав чорт. – Щоб зажити весело й чворити всілякі штучки. Я стільки на тебе сили витратив, а ти поганий і невдячний. Чого тебе понесло услід за Пепою і навіщо його вивіряв? Чого тобі захотілося топити ту одежу, кому з того користь? Чому, тільки почавши творити діла, відсахнувся від них, яка з того користь? Не вийде з тебе героя, Мавпо, а вийде щось маленьке, почварне і смішне.
– Пепа мене зрадив, – уперто сказав я. – То не дружба, коли один одного дурить. Пепа хотів зробити з мене злодія–грабіжника, а не помстителя.
– Дурненький ти пацан, Мавпо, – сказав чорт. – Пепа тебе не зрадив, а хотів, щоб ти став такий, як і він. Щоб ви були справжні друзі, а не гадані. Щоб думали однаково, інакше не зможете творити веселі діла.
– Веселі діла – це злочини? – спитав я.
– Що таке злочини, Мавпо? Те, що робить тебе неподібним до інших. Те, що порушує забобони малих і нудних людей, – не складно я кажу? А веселі діла, Мавпо, – це жити життям, повним небезпек, пригод, веселого ризику. Чи не того ти хотів? Чи. може, ти бажаєш жити нудним невдахою, як твій батько?