Комета прилітає

Мумі-троль роздобув щоглу, розламану навпіл, Хропся — держак від мітли та весло, Нюхмумрик — вудку й флагшток, Чмих — жердку й поламану драбину. А Хропусь повернувся до лісу і виламав там дві однакові за довжиною гілляки.

Потім усі знову зібралися докупи, щоб опанувати мистецтво пересування на ходулях. Нюхмумрик чувся на ходулях, наче на власних ногах, і показував іншим, що та як слід робити.

— Ширше крок! — командував він. — Не думайте! Довіртеся своїм відчуттям! Не дивіться вниз, бо втратите рівновагу!

— Мені паморочиться в голові! Мене зараз знудить! — скиглив Чмих.

— Послухай, Чмиху! — існував лише один спосіб заспокоїти малого, і Нюхмумрик про це знав. — Цілком можливо, що на дні моря лежать затонулі скарби…

Скиглія одразу ж перестало нудити.

— Погляньте на мене! — загукала Хропся. — Я навчилася! Я зуміла! Я зовсім не думаю, лише відчуваю…

— Хто б сумнівався! — буркнув її братчик.

За вправами минула година, врешті Нюхмумрик сказав:

— Тепер я вірю — ми впораємося. Час вирушати в дорогу!

— Я ще не готовий! Мені ще треба повчитися! — заблагав Чмих, крадькома кинувши погляд на морське дно.

— У нас немає часу, — не піддався на вмовляння Нюхмумрик. — Пильно вважайте на слизький намул та шпарини у дні. Ідіть за мною услід!

Вервечкою, з ходулями під пахвами, друзі зійшли у червоний присмерк провалля. Вони сковзалися й шпорталися в морських водоростях і ледве бачили один одного у клубах вогких випарів.

— Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що відповідальність за все повністю лежить на вас? — запитав Чмих.

— Так-так, пам’ятаємо, — заспокоїв малого Мумі-троль. — Не хвилюйся.

Перед ними розпростерлося дно мертвого моря. Вигляд воно мало невтішний. Розкішні корони морських водоростей, що колись погойдувалися у прозорій воді, тепер зів’яли й почорніли, а в поодиноких калюжах відчайдушно тріпалася риба. У повітрі витав сморід. Медузи й маленькі рибки задихалися без води, Хропся металася навсібіч, підбираючи їх і зносячи до калюж.

— Ось так, ось так, — примовляла вона, — зараз вам полегшає…

— Як мені їх шкода, — мовив Мумі-троль. — Але ми не встигнемо врятувати усіх…

— Хоч кількох, — гірко зітхнула Хропся. Вона видряпалася на свої ходулі й рушила вслід за рештою.

Комета з дна провалля видавалася набагато більшою й немов тріпотіла та мерехтіла у водяних випарах мертвого моря.

Схожі на довгоногих комах, друзі все глибше й глибше спускалися в надра морського дна. Де-не-де здіймалися велетенські скелі піщаника — їхні вершини були колись острівцями, до яких приставали прогулянкові кораблики, а навколо у воді плюскотіла дрібна звірина.

— Тепер ніколи не наважуся плавати на глибині, — зізнався Нюхмумрик. — Як уявлю собі, що таїться у безодні піді мною…

Він зазирнув у розколину, де ще не висохла вода і вирувало якесь загадкове життя.

— Але тут гарно! Моторошно й гарно… — додав Нюхмумрик. — Подумайте лишень, тут не ступала іще нога жодної живої істоти!