У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
У 1862-му році, вийшовши заміж, Христина Данилівна разом із чоловіком Олексієм Кириловичем Алчевським переїздить до Харкова. «Опинившись у великому культурному місті, — згадувала приголомшена провінціялка, — я все полум’яніла бажанням поринути в громадську діяльність і зробити в житті щось велике, хороше». Заперечуючи накинені з часом твердження щодо вірности Алчевської власній юнацькій мрії — навчанню трудового народу — слід зазначити, що проблему «великого, хорошого» розв’язав, знову ж таки, її чоловік, котрий дозволив нелеґально відкрити приватну недільну школу у себе вдома, всіляко підтримуючи на дусі власну дружину. Відтак 22-го березня 1870-го року Харківська недільна школа X. Алчевської була відкрита офіційно, а вже коли Олексій Кирилович став великим промисловцем, першим на Донбасі виявивши поклади вугілля, 1896-го року було збудовано окреме приміщення (на кошти із процентів від акцій, що їх Алчевський відписав на школу, себто близько 50 тис. крб.). На той час це була єдина в імперії школа, яка мала власне приміщення. «Потрібен характер, щоб створити справу, але ще більше віри й характеру потрібно, щоб вести її», — писали в нарисі, присвяченому п’ятдесятиріччю педагогічної діяльности X. Алчевської. Спитаймося при цьому — чиєї саме віри і чийого характеру?
«Твоя праця — ідеялістична й велика, роби так завжди, а моя — проза миттьова», — частенько казав X. Алчевській її чоловік, який спонукав присвятити усе життя шкільній діяльности і якого історія завжди ставить на друге місце. «При тому тато гірко осміхався, гадаючи, що після його смерти ніхто не пошанує й не зрозуміє його життя», — згадувала наймолодша дочка Олексія Кириловича, майбутня поетка Христя Алчевська, і додавала про ставлення батька до матері: «Він був українець, щиро співчуваючий її праці». Втім, сама Христина Данилівна не дуже зважала на чоловіка, невдовзі високо злетівши на крилах слави. Варто лише згадати, як під час важкої хвороби у вересні 1886-го року вона заповідала усі свої папери колезі А. Калмиковій, а не власному чоловікові. Не дивно, що так само ставилася вона й до родини. Інакше бути не могло. У дитячій групі сімейної школи, яку X. Алчевська організувала у своєму домі, навчали російською мовою. Загалом в родині робилося все, щоб малоросійськими настроями не накликати гніву влади на офіційну материну школу.
Від проросійських тенденцій дітей Алчевських спершу рятувала старенька няня-українка, яка виростила їх усіх, а вже потім до того потайки спричинився батько. «Як я підростала, — згадувала мала Христя, — самий тільки батько читав мені Шевченка, з якого добув собі й переписав рідкий тоді повний „Кавказ“ та „Сон“ і підшив до друкованих уступів свого „Кобзаря“. Мріяв він про те також, щоб власними силами й коштами де-небудь на вулиці чи в садку в Харкові поставити пам’ятника Шевченку. Проте в родині в нас панувала російська мова». До речі, таємничість Алчевського у дечому ріднила його з приятелем-адвокатом Міхновським, обережною та усамітненою людиною. «Батько мав вдачу самотньої людини, — зазначає Христя Алчевська, — і частенько читав мені „Циганів“ пушкінських і вказував на нещирість і неґативні боки цивілізації великих міст та псевдокультурного громадянства. „Стыдятся, мысли топят, / Торгуют волею своей, / Главы пред идолами клонят / И просят денег и цепей“. Ці слова читав він мені з щирим захопленням, з патосом, держачи в руках перед собою томик Пушкіна і втопивши свої блакитні замріяні очі в далечінь. Напівсиві кучері часом падали йому на чоло, а в голосі чулась гірка свідомість того, що й він є такий же раб міста, як ті, що „прохають ланцюгів і грошей“». Додамо від себе: і раб власної жінки, що з типово українською жертовністю поклав власні ідейні захоплення на вівтар родини, проте не схиливши голови перед «ідолом». Адже знати, що Олексій Кирилович ще замолоду мав потяг до просвітництва, заснувавши в Сумах єдину на той час громадську книгозбірню. Погруддя Т. Шевченка, про яке завше мріяв, таки було встановлене ним у власній харківській садибі, ставши першим в Україні пам'ятником Кобзарю. Також Олексій Кирилович був ініціятором та засновником школи в с. Олексіївка на Луганщині, де знаходилися його вугільні копальні. Проте основним його досягненням було утримання та виховання власної родини, звідки вийшли широко знані діячі української культури: поетка Христя Алчевська, оперний співець Іван Алчевський та композитор Григорій Алчевський. З упливом часу, зваживши на бібліографічні нашарування історично задавненої стаґнації, чи з можемо ми гідно пошанувати також матір цієї родини — Христину Данилівну Алчевську, з дому Журавльову?