Хресна проща
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6011-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хресна проща». Краткое содержание книги:
Славна столиця Галичини очима родовитих львов'яків — ремісників, вуличних батярів, базарних сидух, трамвайних кондукторів, скромних домогосподарок, гонорових пань у шубах і віденських капелюшках, премудрих завсідників «стометрівки» навпроти Оперного театру, які про все, що діялося на світі, докладно знали і в політиці були краще підковані, ніж колишні депутати до сойму або нинішні працівники облвиконкому, а теж поважних професорів Університету та Політехніки — насторожено придивлялася до нас; всі вони за нашою скрадливою ходою, запобігливою усмішкою, несміливістю, наївною цікавістю, коли ми зупинялися біля крамничних вітрин, голосною бесідою у трамваях й вокзальних почекальнях — впізнавали нас, сільських простаків і не квапилися приймати у свої обійми, й навіть ті з нас, які вже встигли прожити по кілька років у місті, не почувалися рівноцінними з родовитими містянами й могли кожної миті сподіватися баніції…
Тільки Ліда Сорока й Мирон Синютка виділялися з–поміж нас урбаністичною впевненістю, були зухвалі й на слово гострі; Ліда виросла на Замарстинівському передмісті в сім'ї працівників трамвайного депо, й це наклало певний відбиток на її вдачу: трамвайники вважалися передміською елітою, зате в центрі їх мали за нижчу касту, й з цієї причини вони завжди були готові до самозахисту крутим словом, зневажливою реплікою, всезнайським тоном мови, й така поведінка передміської еліти теж пахла провінційністю.
А от Мирон Синютка, який виріс у привокзальному районі на перпендикулярній до Городецької вулиці Хотимській з її численними провулками й сліпими закамарками поблизу костьолу Святої Єлизавети з трьома хмародерними шпилями, що проколювали небо, був властивим містянином, який мав право називати себе корінним львов'яком. Його діди й батьки були спадковими колійовцями, батько проливав кров за Львів у польсько–українській війні вісімнадцятого року, а за радянської влади заховався за професією двірника. Був він гарячим львівським патріотом, в домі якого зберігалася стрілецька література, твори Грушевського та Хвильового, збірники ВАПЛІТЕ, трилогія Лепкого, зошити Української Загальної Енциклопедії, — той книжковий скарб прикривався радянською літературою, зокрема збірками поезій; Мирон написав уже курсову роботу про творчість модного тоді поета Ярослава Шпорти й готувався розширити її в дипломну…
Ця праця не заважала йому читати–перечитувати заборонену літературу, яку виманював у старих комбатантів УСС, він потаємно запозичав твори Антона Крушельницького, Миколи Голубця та Степана Чарнецького товаришам, які згодом стали членами товариства «доморосів»; часто забував про обережність і не відмовляв сусідам, які просили в нього дати щось цікавого почитати на неділю; Мирона в залізничному кварталі мали за свого хлопця, який втішався життям найлюднішого й найгаласливішого району міста, не цурався й люмпаків, які у прокурених кнайпах виспівували польські шлягери, скрипаля Яся Буздигана, котрий пригравав підпилим завсідникам кав'ярень за келішок горілки, старомодного пана в мельонику, що носив на зап'ясті гнуту бамбукову палицю і якого прозивали паном За–ніц, оскільки він любив зупиняти незнайомих на розмову про політику, а коли вони від нього відпекувалися, він, ображений, скаржився перехожим: «Вони мене за ніц мають». Теж з охотою слухав Мирон самодіяльні концерти на площі Кропивницького біля кінотеатру «Маяк»: брудний Філько грав носом, затикаючи пальцем то одну, то другу ніздрю, а чистьоха у вишиваній блузочці, крива Каролька, танцювала під ту музику й за представлення випрошувала у перехожих «калимчика». А ще деколи проходив тротуаром чорний і масний із щіткою й металевою кулею на шнурі через плече коминяр, і коли Мирон, ще маленьким, при його появі хапався за ґудзика, той цідив крізь зуби: «Вхопися за пуцюрину, цванку!»
А недавно Мирон за наскладані в скарбонку копійки купив собі забавку, якої ніхто з нас не мав, — портативний радіоприймач на коротких хвилях, що входив тоді в моду. Й знову ж, забуваючи про обережність, слухав Мирон вечорами «Вільну Європу» й «Голос Америки», передачі глушили, проте крізь скрегіт проривалася цікава політична інформація, й коли біля віконця напівпідвальної квартири Синютки зупинялися чиїсь ноги, він квапно вимикав приймача. І ось одного жовтневого вечора Мирон увімкнув радіо й почув, що в Угорщині вибухнуло антисовєтське повстання.
За своєю натурою Мирон був бунтарем і подумав тоді: нарешті почалося, й нам теж треба щось робити! А був уже Синютка на прицілі в секретаря комітету комсомолу Черепова: сталося це після того, як на одному мітингу студент Цамая, який опинився у Львові після беріївського розгону в Грузії, запопадливо, щоб оцінили його вірнопідданість, вигукнув: «Хай живе наша неосяжна батьківщина!», а Мирон кинув репліку, що закінчилася гомеричним сміхом у залі: «А не така вона в тебе й неосяжна!»; Черепов викликав його й пригрозив, попередив, однак, незважаючи на небезпеку, Мирон таки зібрав у себе на квартирі доморосів…