Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Хресна проща
Хресна проща - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Хресна проща

Электронная книга - «Хресна проща». Краткое содержание книги:

«Для того, щоб ми здобули ту незалежність, якої хочемо, мусимо пройти Хресну прощу, — каже Роман Іваничук. — Не якусь конкретну. Символічно народом пройти цей шлях». «Хресна проща» — це історичний роман, в якому поєднано різні часи: історія володорювання Данила Галицького, його сина Лева й славетного співця Митуси; початок XX століття, коли парохом у селі Страдчі на Яворівщині був отець Миколай Конрад, український греко–католицький святий; хрущовська «відлига», часи існування «Доморосів» — гуртка молодих студентів–філологів, одним із яких був і Роман Іваничук. Об'єднує ж ці всі часи Страдчівська печерська Лавра, а також вічне запитання: «Як зберегти вірність, себе для своєї землі?»
1 ... 17 18 19 20 21 22 23 24 25 ... 28
Перейти на страницу:

— Ти мене затьмарюєш: я не мала досі жодної публікації, хоч давно вже пробую сил у критиці.

— Почекай, це не все, я тебе ще дужче затьмарю, коли скажу, що зі Спілки письменників прийшла мені письмова пропозиція збирати рекомендації для вступу…

— Ти таки рішуче ступаєш на хресну дорогу, хай береже тебе Господь… Ну, а як напишеш колись роман, який задумав, — тоді до тебе без бука не приступай!

Помовчавши хвилину, я відказав:

— Мені не загрожує зіркова хвороба, про це я добре знаю: люблю працювати… Та й які там зірки, коли писатиму про пекло…

— Й мусиш зійти в нього, як Данте…

— Нам не треба сходити, ми в ньому перебуваємо… Колись християни ховалися від переслідувань у катакомби, а нам ховатися не треба: вся країна стала підземеллям, з якого немає виходу на світ Божий, ми всі так засекречені, що нас і не видно. Ніхто навіть не знає й того, що деякі партійці потаємно святкують Різдво й Великдень при заслонених вікнах, як і не знає теж ніхто, що комуністичні бонзи, які проповідують високу моральність, утримують приватні борделі…

— Послухай свіжий анекдот, — посміхнулася Ліда. — Хтось там хвалиться, що бачив Леніна. А ти що, був у пеклі? — питають його. Чому — був, я там і досі перебуваю…

А втім, покиньмо, Ігоре, хоча б сьогодні базікати про політику. Мусимо вірити тільки в одне: право на землю мають тільки ті, хто пролив за неї кров. І хай на цьому тримається наш оптимізм: український народ сповна віддав нашій землі данину крові.. Скажи, тобі зараз дуже тяжко?

— Тяжко… І дякую Богові, що є на світі ти: з ким я міг би ще поділитися своїм болем?

— Я допоможу тобі: відберу в Орести твого суперника… Уявляєш собі, я здуріла: ненавиджу Аркадія — піжонистого, штучного, вдекорованого — й водночас безтямно в нього закохана…

— Бійся його, Лідо, він тебе знищить. Такі, як він, впокорюють навіть тарпанів.

— А ні — впокорю його я… Я теж сильна, й мені жаль, Ігоре, що ти такий слабак. А мав би бути інакшим: Господня печать на твоєму чолі.

— Моє становлення вже почалося, Лідо, я мушу стати мужнім.

— Щоб ти став мужнім, треба тобі не такої пасії, як Ореста. Тобі потрібна підкована лошиця, а не муркотлива кицька з гострими кігтиками… Кажуть, у Сполучених Штатах перемогла на конкурсі краси каучукова дівоча подоба на ім'я Барбі. Купив би ти собі таку забавку, вона напевне красивіша від Орести…

— Замовкни! — скрикнув Ігор.

— Пробач, то я про себе. Я не знаю, чи й він не Барбі чоловічої статі… Всі ми здатні повчати інших, навіть допомогти готові, собі ж зарадити не вміємо. Тому що молимося так, як нас навчили. А кожен молиться інакше: християни, наприклад, підносять горі обличчя, а мусульмани — зади…

— А ти ще й грубіянка, Лідо.

— Я натуральна, Ігоре.

Втім двері до кав'ярні з грюкотом відчинилися, й досередини увійшов чоловічок у клепані. З обвислої нижньої губи звисав заслинений недопалок, чоловічок цвиркнув крізь зуби, і його сіре обличчя просвітліло, коли впізнав нас. Безцеремонно підійшов до нашого столика, сів на вільну табуретку й проказав крізь хриплий смішок:

— Я так і думав, що ви тут! А що п'єте?

— Ми непитущі, — відказала Ліда. — І вас до столу не запрошували.

— А я лише придивлюся до вас зблизька й піду собі… Файну маєш панєнку, хлопче.

Ігор підвівся, взяв чоловічка за оборки й поніс, просто–таки поніс до виходу, відчинив ним двері й викинув на вулицю.

— Ти мене ще попам'ятаєш! — потряс кулаком чоловічок, підводячись із землі.

— Так йому й треба, гниді: всюди воно свій ніс пхає! — вдоволено засміялася буфетчиця за прилавком.

Я розплатився за сніданок, і ми з Лідою вийшли з кав'ярні.

— Ще матимемо з ним клопіт, — сказав я.

— Клопотів у нас буде багато, — спокійно промовила Ліда. — А ти починаєш все більше мені подобатися.

— Ти мені давно сподобалася, Лідо. Жаль тільки, що я не в тебе закохався.

— Ще не вечір, — тихо проказала Ліда.

День був тихий, злітало з дерев листя, й ми крізь ту осінню круговерть подалися до Янівського озера. Пробули там до надвечір'я, нам було добре й не хотілося розставатись.

— Як це дивно, — промовила Ліда на прощання. — Ми весь час наближаємося одне до одного, а обірвати прив'язь, яка нас стримує, не сміємо.

— Не можемо, Лідо, вона сильніша за наші зусилля. Але я теж кажу: ще не вечір…

Ліда поцілувала мене в щоку, круто повернулася й подалася до автобусної зупинки, не оглядаючись.

VII

Антон Доленко, Аркадій Молодин, Ореста Цімбора і я — кожен у свій час прибув з далекої чи близької провінції завойовувати Львів.

1 ... 17 18 19 20 21 22 23 24 25 ... 28
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)