Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Однак треба відзначити, що у вищих імперських колах існували й інші погляди на «польське» та «українське» питання в контексті назрілого переформатування двоєдиної монархії. Антиросійські погляди наступника престолу Габсбургів Франца-Фердинанда були відомі українським діячам: «таємним політичним радником» ерцгерцога був о. Тит Войнаровський, «довголітній адміністратор маєтків» Предстоятеля Української греко-католицької церкви Митрополита Андрія Шептицького. Головний мотив інтересу Франца-Фердинанда до «української проблеми» – намір у разі сходження на престол реформувати «двоєдину» Австро-Угорщину у «триєдину» монархію. Третьою рівноправною частиною мала бути сформована «хорватсько-південно-слов’янська» держава. Усі ці плани в один момент перекреслила куля Гаврила Принципа.

Тим не менше, після сараєвського пострілу головна мета – «тривале послаблення Росії» – і далі залишалася «головною метою» Австро-Угорщини у війні. У практичній політичній площині це, зокрема, означало зацікавленість Габсбургів у створенні на території Росії окремої української держави, але без Східної Галичини в її складі. В цьому пункті престол та австрійський український політикум принципово розходилися. Це мало наслідком, зокрема, наростання радикальних настроїв у його середовищі, усунення від керівництва поміркованих громадських діячів М. Василька та К. Левицького і приходу до керма Української парламентарної репрезентації радикально антипольськи налаштованих Л. Бачинського, Є. Олесницького, Є. Петрушевича, Ю. Романчука. Вони висунули на перший план ідею створення в межах Австро-Угорщини окремого національного коронного краю у складі української частини Галичини та Буковини. Саме план створення зі Східної Галичини та Буковини «одної єдиної провінції «Україна» у складі Австрії» підтримував і намагався реалізувати також ще один Габсбург-Лотрінген – Вишиваний.

Єдиної концепції на майбутнє своєї країни галицьке та еміграційне політичні середовища виробити так і не спромоглися. Під впливом ідеї В. Липинського «про позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах» група емігрантів з «Великої України» та Галичини, які зійшлися на «таємну політичну нараду» у Львові в 1911 р., висунула «на порядок денний питання про політичну самостійність України» «у трьох династичних варіантах». Варіанти кандидатур на київський престол були запропоновані такі: 1) Йоахім, син Вільгельма II; 2) один із синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда; 3) один з представників дому Романових. Основна політична вимога – створення на т. зв. «українських етнографічних землях» під протекторатом або Австро-Угорщини або Росії конституційної монархії, нейтральної щодо обох імперій. Власне, саме задля реалізації цієї яскравої ідеї і було створено «Спілку визволення України», яка впродовж усього періоду своєї діяльності патронувалася та фінансувалася австрійською владою аж до офіційного їх розриву в 1914 р., коли влада остаточно «віддала перевагу польській складовій своєї політики».[45]