Фіолетові діти
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-966-424-134-9
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Фіолетові діти». Краткое содержание книги:
— Привіт! — вітається хлопчик і змовницьки дивиться на мене. В сірих очах веселі бісики. Так, немов я з ним граюся в одну гру. І наче ми — ще й в одній команді.
— Будь обережнішим! — намагаюся виглядати суворою.
Хлоп’я всміхається і біжить далі. Що це має означати? Знизую плечима.
Біля вікна помічаю медсестру Оксану, яка махає рукою, запрошуючи мене за свій столик. Я беру собі на обід тарілку з пловом, салат із капусти та неприродного кислотно-рожевого кольору компот (більше нічого на третє не лишилося) і йду з тацею до Оксани. Сідаю. Оксана саме доїдає тарілку борщу. Витирає губи серветкою та каже:
— Привіт, Дариночко! Ну, нарешті ти, як усі нормальні люди, почала обідати!
Я посміхаюсь у відповідь. Оксана така справжня, земна — від неї аж віє спокійною енергією. Поряд із нею світ набуває реальних рис: без літаючих книжок, склянок, що соваються, незрозумілих приладів, дивних поглядів та манії переслідування. Я потрохи відновлюю душевну рівновагу. Та думаю: яка ж вона щаслива… Тим часом Оксана підсовує до себе тарілку з подвійною порцією пельменів, густо перчить, виливає на них півсклянки сметани, дивиться на мене співчутливо та продовжує:
— Ну, в тебе рвонуло — так рвонуло!
— Авжеж, — відповідаю. Якби ж то вона знала, яку має рацію. Таки рвонуло! Аби тільки дах не знесло…
— На першому поверсі, в бібліотеці, вся стеля мокра! Але, здається, за сьогодні тобі все полагодили. Ти вже бачила? — веде далі медсестра.
— Ні,— мотаю головою. Мені чомусь корить розсміятися з таких дрібниць, і я, щоб не привертати уваги до свого трохи навіженого стану, швидко беруся до тарілки з пловом. Починаю його активно поїдати.
— Дариночко, з тобою все гаразд? Якось очі блищать, — Оксана придивляється до мене. — В тебе не температура?
— Та ні, все нормально! — запиваю плов компотом.
— Ти так, Дариночко, не переймайся за кабінет, усяке в житті буває. Підсохне все. Батареї вже поміняли, шпалери, дасть Бог, влітку переклеять, — чуйно продовжує Оксана.
— Та я й не переймаюся…
— А температуру все ж таки рекомендую заміряти. Зараз такий грип ходить! Тож заходь…
Я вже не слухаю того, що говорить Оксана, бо помічаю в дальньому кутку навпроти Кирила. Вірніше, його уважні очі, що розглядають мене з неприхованою цікавістю. Перехопивши мій погляд, він ніяковіє та схиляє голову. Потім швидко встає, закидає наплічник за спину і, залишивши на столі недопиту каву, йде.
3
Я почуваю, що в мені от-от зіткнуться два паралельні всесвіти. Вони летять із шаленою швидкістю назустріч один одному і скоро спалахнуть пекельним вогнем при ударі. Хто і коли запустив цей колайдер[9] у моїй свідомості? І до якої невідомої катастрофи це приведе мене? Які чорні діри утворяться в результаті зіткнення та засмокчуть мене в свою неймовірну темряву?
Я хочу зупинитися — та вже запізно. Процес запущено… Хихотить, потираючи руки, безумний учений.
В очах — відблиски грядущої глобальної катастрофи.
Сльози відчаю на щоках і відчуття безмірної самотності…
В мені з кожною хвилиною росте жагуче бажання пізнати непізнане і одночасно — страх відкрити в собі невідомого монстра, перетворитися на почвару, яка залюбки з’їсть мене теперішню. Я відчуваю прадавній запаморочливий жах перед хижою безоднею, що вдивляється в мене порожніми отворами для очей й посміхається вишкіреними зубами.
Я десь так теоретично розумію, що все це — я і є: і той учений, і ті два всесвіти… і та ж таки чорна діра, якої я так боюся. І що рано чи пізно мені доведеться об’єднати свої внутрішні всесвіти. Примирити непримиренне. Зазирнути в безодню. Та від цього мені анітрохи не легше…
Коли ж я уперше зустрілася з нею… з безоднею?
…Мені — років п’ять. Літо. У повітрі пахне травою та терпкуватим запахом розімлілого під сонцем листя. Я біжу кудись по доріжці біля будинку. І раптом — як грім серед ясного неба. Я зупиняюся. І з ясністю відчуваю, що затишний світ, у якому я живу, — несправжній.
Небо темніє. Все зникає. Лишаюся тільки я. Одна в цілому Всесвіті. Самотня крихта на чорному тлі безмежного космосу.
Я лякаюся пізніше. Це — жах перед не знаним до цього часу відчуттям. Світ — нетривкий, мінливий та непевний. Він кожної миті може щезнути… Я, налякана, біжу зі сльозами розпачу до матері.
…Вона ніяк не могла зрозуміти, що мене так нажахало цього сонячного дня.
А для мене саме тоді над усім з’явилася тінь…
І ще — дивна туга за чимось неймовірно прекрасним та водночас страшним. За якимось немислимим відчуттям захвату, змішаного з жахом…
9
Колайдер (від англ. collide — зіткнутися) — це система з двох прискорювачів заряджених часток, в якій два пучки прискорюються назустріч один одному та відбувається їх зіткнення. Великий адронний колайдер побудований у науково-дослідному центрі Європейської ради ядерних досліджень на кордоні Швейцарії та Франції, недалеко від Женеви. Деякі фахівці висловлюють побоювання, що є вірогідність виходу експериментів, які проводяться в колайдері, з‑під контролю і розвитку ланцюгової реакції, яка за певних умов теоретично може знищити всю планету.