В нетрях Центральної Азії

Прив'язали коней, щоб вистоялись. Казанок з супом і свининою стояв у мене біля вогню гарячий. Усілись. Лобсин уминає суп прямо з казанка, помітив свіже м'ясо замість в'яленого і питає: звідки? Я йому пояснив. Закипів і чайник. За чаєм він і розповів про свої пригоди.

— Собачка добре по слідах повів. Затримка вийшла тільки за рікою Урунгу: перебрівши її, вони відразу повернули на захід ще по воді, через це собака довго шукав їх слід за рікою, але все-таки знайшов. Догнав їх тільки під полудень, верст за тридцять звідси. Вони зупинились чаювати: адже всю ніч не спали і проголодались. Розташувались в гущавині шелюги біля ріки. Я здалеку помітив дим від їх вогнища, відкликав собаку, прив'язав його у відлюдному місці в гущавині і дав йому сухарів, щоб не скавучав. Сам об'їхав гущавину, де вони засіли, великим колом і під'їхав до них із заходу. Вони, либонь, не чекали погоні, — не знали, що мій собака — слідопит. Бачать, приїхала до них людина беззбройна, не стурбувались. Привітались. Я сказав, що везу пошту із Зайсана в Кобдо російським торговцям нарочним. Розпитав про дорогу, про перевал через Алтай. Вони запросили чай пити, я дістав свої сухарі, цукор, щоб вони бачили, що я з російського місця їду. Їх було двоє, монголи з-за Алтаю. Я спитав, чи не по дорозі їм зі мною їхати далі разом. Ні, кажуть, вони їдуть в монастир Тулта на свято. Збираються ще годин три побути, поки спека не спаде, їдуть з раннього ранку, коні втомились. Я сказав, що теж почекаю, кінь відпочине. Розсідлав коня, пустив пастись до їхніх коней, які тут паслись; роздивившись, бачу — наші вкрадені тут-таки, але один з них, в'ючний вороний, який вчора трохи кульгав, зовсім поганий, на трьох ногах пересувається, четверта опухла. Вони його, мабуть, не шкодуючи, гнали. І думаю: «Як же мені з ним бути?» Повернувшись до конокрадів, спитав:

— Тож бо у вас один кінь кульгавий. Як же далі поїдете?

— Тут недалеко улус є, там його залишимо, — відповіли.

Я сподівався, що вони всю ніч не спали і тепер на стоянці здрімнуть, і я встигну забрати коней. Але вони, либонь, мені не довіряли, і один приліг, а другий сидить і розмовляє і за кіньми приглядає, а спати йому, мабуть, дуже хочеться. Так пройшло години з чотири. Я бачу, почне вечоріти, кажу, що пора б їхати, а перед тим ще чаю попити. Той погодився, казанок зігрів, другого розбудив. Я, поки що, свого коня засідлав. Випили чаю, вони стали збиратися. Я дістав з своєї сумки пляшечку і немовби приклався до неї, ковтнув. Вони питають — Ти що це п'єш? Це, кажу, російська горілка, бальзам називається, вона хутко сон розганяє, людину бадьорить. Мені сьогодні до півночі їхати треба. Вони й зраділи: — Почастуй і нас, нам теж довго їхати доведеться. Дуже просить той, що не виспався, наполягає. Ну, я йому налив півчашки, він випив, говорить: «Смачна яка, солодка!» Другий теж просить, я й йому даю, але наче неохоче.