Емісар

Мені було шкода її, але сам це зробити я не зміг би попри всяке бажання. Я нагнувся до спинки стільчика і стиснув зуби. Біль від руху леза по шкірі примусив глибоко вдихнути.

— Вколи ще, — попросив я, — той, в Америці явно більше вводив. Давай.

— О, б-блін… кров біжить.

— Не звертай уваги, — сказав я. — Нехай біжить. Коли прямо туди і побільше.

— Руки тремтять…

Тремтів її голос, не тільки руки. А я зціпив зуби, відчуваючи, як стає гаряче. Якщо ми впадемо обоє, що буде далі? Тільки тепер я звернув увагу на склянку зі шнапсом, якого я так і не хильнув для сміливості. Думав, що краще бути зовсім тверезим. Біль у нозі ставав дедалі нестерпнішим. Пекло так, що годі збожеволіти. Я випив майже до дна і запитав:

— Що ти робиш зараз?

Вона вилаялася, зробивши це елегантно, як і все інше. Ніколи не думав, що така брудна лайка у вустах жінки може звучати настільки мило. А у горлянці моїй тепер пекло набагато сильніше, аніж там. Я повернув голову. Інга пхала у рану смужки полотна, відпрасовані праскою до потемніння. До такої стерилізації ми вдалися. І все-таки з-під них просочувало добряче.

— Притисни добре і так тримай, — руки її тремтіла а очі кликали на допомогу.

— Усе нормально, — заспокоїв я. — Може і тобі прийняти?

— Дякую. Я вже якось потім…

Ми мовчали кілька хвилин, а тоді Інга промовила:

— Не знаю… Що далі? Тут нічого не видно… О, Господи…

Вона позадкувала і сіла на край ванни, а потім розляглася якось боком на стільці, що стояв поруч, бурмочучи, що з нею усе гаразд і зараз вона прийде до тями. А мені вже було море по коліно. Вимивши руки шнапсом просто з пляшки, я ліг грудьми на спинку свого стільця, на якому примостився, і знайшов пальцем рану. Від екзотичності вражень перехоплювало подих і забирав жах. З одного боку, відчувати пальцем власне м’ясо, з іншого — не відчувати литки взагалі, вона була, немов дерево. Я порпався там, докладаючи усе більше зусиль. Одного разу там щось попустило і палець наче провалився глибше, але далі він скрізь натикався на щось гладке й еластичне. Болю не було, і я працював від душі, розширяючи місце в усі боки, а от у глибину… Не було там ніяких ріжок чи гострих кутиків. Хоч забийся! Щось текло по нозі, але я намагався не думати про це. Іноді мені здавалося, що там, глибше, за цією перепоною, є щось тверде, але воно все-таки ніяк не було схоже на ту гострокінцеву штуку з рентген-знімка. Зрештою у мене закололо у хребті і я випростався.