Емісар
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-92-8
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Емісар». Краткое содержание книги:
Машину обіцяли зробити за кілька днів і нам однаково доводилось чекати. Тим паче, це повністю вкладалося у поставлене мені завдання. Майже весь час ми проводили у готелі, адже вештатися по вулицях здавалося не зовсім приємним. Не знаю, що конкретно відчувала Інга, а я підсвідомо не раз вбирав голову у плечі, оглядаючись на високі будинки доволі вузьких вулиць, балкони та лоджії. Вона бачила це і тоді брала мене попід руку, легко стискаючи своїми пальцями мій лікоть. А взагалі вона молодець, жодного разу не озирнулась, адже їй особливо не здалося б цього робити — вона ж не мала нічого знати. Я — інша річ. Не надто досвідчений шпигун, який відчуває за собою хвіст. У тому ж, що він є, я не сумнівався жодної секунди.
Ми увійшли до свого номера і я одразу прочинив двері ванної рівно на стільки, що пролізли пальці долоні. Найтонша волосінь перетинала їхню траєкторію на висоті кількох сантиметрів від підлоги. Вона залишалася натягнутою, і тоді я відчинив двері. Рука моя навіть не відчула опору, з яким увірвалася волосінь. Це свідчило про те, що до ванної за нашої відсутності ніхто не заходив. Схожу «засідку» я влаштовував щоразу і біля вхідних дверей, а весь моток завжди був у моїй кишені. Якби хто зайшов і увірвав її, а потім навіть би й помітив це, то не зміг би усе відновити, бо не мав такої ж. А за півгодини Інга у самій сорочці увійшла туди. Тема, яку ми зачепили у кафе, була доволі цікавою. Я зварив дві чашки кави і сів навпроти неї.
— А ти упевнений, що тебе ніхто не побачив тоді? — продовжила вона.
— А як?! Уяви: цілковита темрява, відкрите місце, поле… І я йду всю ніч, міняю напрямок… Виходжу до глухого села, ховаюся за автобусною зупинкою, потім сідаю і їду… Потім пересідаю… Я за ці дні кілька разів опинявся на самоті у таких місцях, що бачив точно — нікого!
— А телефон? Вони могли якийсь пристрій поставити, що випромінює хвилі, щось типу такого…
— Ні, — хитав я головою. — Усе полишав! Потім телефон новий купив і годинник. Усе залишив! Сумку перетрусив, одяг передивився. Я ж розумів уже, з ким маю справу. Ні. Не можу уявити, як вони мене знову вирахували. Країна ж така велика!
— Не вирахували, — заперечила Інга. — Вони тебе й не губили. А нагадали про себе у той момент, коли ти заспокоївся. Коли оті пенсіонери поруч опинилися. Вони тебе весь час контролювали.
— Як? Яким чином?!
— Щось має бути на тобі. Або… у тобі… — задумливо промовила вона.
— Знаєш, скільки разів за той час я до туалету сходив?
Вона пропустила це моє зауваження і запитала:
— А зуби ти коли востаннє лікував?
— Ще перед Штатами. Купа років минуло. У мене нормальні зуби. А в Штатах уже перед від’їздом я тільки вирвав один. Я все бачив, розумієш? Він лише поліз щипцями і витяг зуб. Більше нічого! Навіть якщо якась така зараза і може вмонтовуватися у зуб з пломбою, то це вже купа років. Там же ж мусить бути якесь джерело живлення. Воно б давно вичерпало свій ресурс.
— Не знаю. Щось має бути, — твердила Інга. — А операції ти мав? Є на тобі якісь шрами?
— Ось, ще у дитинстві, — показав я один. — Сам загоївся. Дротом… А це зашивали у Штатах.
— Скільки років тому?
— За півроку приблизно до від’їзду, — згадував я. — Якийсь поляк-придурок ніс коробку з ножами для газонокосарки і зачепив мене — я стояв і прикурював.
— А потім? — запитала Інга.
— Купа вибачень, перев’язки за його рахунок. Поляк був з тих, хто давно вже вкорінився. Заплатив мені компенсацію тисячу доларів. Дуже переживав.
— А з ногою що робили? — не вгавала вона.
— Що ж, зашили.
— І ти лежав на животі, — припустила Інга, розглядаючи мій шрам на литці. — І не бачив, що там тобі роблять.
— Не бачив, — погодився я.
Більше жодного рубця я не мав.
— Воно мусить бути там, — безапеляційно заявила Інга. — Якщо, звісно, ти нічого не наблудив, коли втікав. Може біг, не розбираючи дороги і не дуже бачив, хто там за тобою стежить.
— Якби я бігав, не розбираючи дороги, — буркнув я, — ти б вже давно була байкершею і їздила на мотоциклі. А так завтра сядеш на свою «Ауді».
— Ну, гаразд, беру свої слова назад, — здалася вона. — Тоді залишається тільки твоя нога.
— І що?
— Треба її перевірити.
На цю заявочку я зміг лише розпачливо похитати головою, адже реальної можливості зробити це, принаймні без ризику, не бачив. Думки почали «зашиватися».
Я більше не мав підстав вважати її абсолютно досконалою жінкою. Ще б пак — усі нутрощі навиворіт. Яка тут досконалість? Може воно й було на краще, тому що останніх кілька хвилин я вже не сприймав її роздумів про ситуацію, а думав лише про одну річ. Зараз, коли ми вийдемо до кімнати, я підійду до неї і… попрошу. Просто попрошу те, чого дуже хочу. Зранку вона мені не відмовила.