Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
І раптовий щирий біль у серці: колись він втратив свою маму, навіть встигши полюбити її, а натомість отримав чужих чоловіка і жінку, що не стали батьком з матір’ю.
Буваючи в Києві, Петро — аж через силу, бо просила Мотря — провідував меншого, сумно й безпорадно спілкувався, щось говорив — про хазяйство, про хвору маму, про брата, про сусідів, але натрапляв на байдужий погляд затуманених своїми думками очей сина, повернутих всередину, і нітився, змовкав, тупцював незграбно, соромлячись себе, свого вигляду, і починав прощатися, ніяково й розпачливо посміхаючись і глупо киваючи головою.
Петро був чужим синові, як і той йому. За буденністю життя, за вічними проблемами буття, не ставало часу — та й не шукав його, покладаючись на Мотрю — аби змінити щось у підростаючому сині. Просте і єдине бажання — вижити у цій страшній країні, не дати загинути близьким, затуляло всі інші. Вічна, всепоглинаюча напруга: що їсти, що вдягнути завтра, виснажувала, не давала спокою, гризла душу. І так — з дня у день і все життя. І не можеш дати комусь тепла, якого сам не маєш. А в Петра тепла залишалося лише для Мотрі… Та й — чи достатньо?..
Він ніколи не залишався в сина гостювати, ніколи не просив про допомогу з ліками. Сам кружляв по Києву, шукаючи аптеки: пішки, у всяку погоду-негоду, непомітний, пожмаканий і зігнутий життям; чекав в аптеці слушного моменту, принижено підлещувався до аптекарок, називаючи всіх «донечками», вимучено і невміло розтягуючи губи у скрадливій посмішці, благаючи їх лише про одне: знайти те, чого немає, яке — можливо! — зовсім випадково! — десь завалялося в куточку; хай це буде коштувати дорожче, навіть вдвічі-він згоден, аби тільки знайшли потрібне для хворої дружини…
Бо — як же він, без неї?.. Один, на всьому цьому світі?..
Врешті-решт, в — надцятій аптеці, знаходилася добра душа, виносила з підсобки, оглядаючись, потрібні ліки, тицяла Петру крізь віконце, забираючи з-під його розпластаної на стійці долоні зіжмакані гроші і відвертаючи обличчя. Від сорому радянської людини за радянську дійсність…
Іноді попри все щастило, і Петро запасався ліками надовго, але часто й вертався з однією коробочкою, сумно і довго підстрибуючи на твердому сидінні автобуса, що затемна віз у Сутінки, подумки зажурено готуючись до нової поїздки. Знаючи, що скоро втратить найдорожче, і жахаючись втрати, і б’ючись в темряві безпорадності, і ридаючи душею, без сліз…
Лише раз він, так і не вибігавши ліки, знайшов Вілена на роботі і попросив про допомогу. Бо знав, напевне знав! — що для сина те — лише зняти телефонну трубку, і сказати кілька слів. Всього кілька слів…
Але Вілен, на мить оживши зблиснувшими очима, твердо похитав головою:
— Я нє могу! Я нє могу ставіть под удар свойо положеніє. У нас з етім — суворо. Нє просі.
— Але ж — для матері!.. Твоєї, рідної, що народила тебе, годувала й на ноги поставила! — Майже скрикнув миттєво затерплий тілом Петро, враз захриплим від напруги і відчаю голосом. — Вона ж — одна в тебе! Єдина! Не буде іншої, як не стане її… Ти розумієш це?
— Я — всю розумію. І — знаю. Знаю навіть то, чего нє знаєш і не можеш знати ти. Потому й одмовляю.
— Хіба ж ти син? — закляк, обпавши тілом і надією, Петро. — Хіба ж людина?.. — І через довгу паузу побажав, зронивши безсило голову: — Най буде те, чого шукаєш… Нехай воздається по ділам твоїм!
— Ти думай, ДЕ і ЩО говориш! Ще — перехрестися ТУТ! — Скипів зблідлий Вілен, забувши про російську, примруживши до щілин очі. — Сказав, не можу — і крапка! І не дави на мене… лірикою!
Батько важко розвернувся, махнув рукою і вийшов, не прощаючись. І вже після того — не шукав більше сина, не відсилав, як раніше, Мотриних листів без відповіді, не посилав які-не-які гроші, не передавав з оказією гостинців. Відрізав у душі своїй…
Вілен повертів в руках клаптик паперу з наклеєними смужками тексту, задумливо прикусив губи, здвигнув плечима, скачав телеграму між долонями в кульку і жбурнув у відчинене вікно: ні, він не може поїхати! Не «не хоче» — не може!.. Завтра повинен бути в санаторії; завтра починається відлік часу протягом у два місяці. А поховають — і без нього. Треба б грошей відіслати… Але — попереду відпустка, хто знає, як вона складеться? Тому… після повернення і вишле. Гроші ніколи зайвими не бувають — хоч на похороні, хоч після. Борги людям батько й потім віддасть.
І — мертві до мертвих, а живим — живе. Йдучи — не обертайся.
А вже надвечір швидкий потяг, ніжно похитуючись і ритмічно постукуючи колесами, візу купейному вагоні Шерстохвостова. Віз до теплого й живого моря, якого той ще ніколи не бачив. Віз назустріч подальшій долі.