Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
— Так… — вже відцокотів зубами об склянку з водою Шерстохвостов.
— Ось номер телефону, дзвони у будь-який час. Коли виникне нагальна потреба. Коли сам не зможеш впоратися. Ми все прорахуємо і допоможемо. Ми — завжди поруч. Незримі. Живи і не сіпайся. Про нашу зустріч забудь. Але — пам’ятай. Завжди. Нікому — абсолютно нікому! — про нашу бесіду — ні слова! Зрозумів?
— Так… — ні на що більше, крім цього слова, Вілен не був спроможний.
— Тоді — вільний, — Свастух витримав потрібну паузу. — Сьогодні…
Шерстохвостов згідно кивнув головою — автоматично, навіть не думаючи, чи це потрібно — зіп’явся на зомлілі ватні ноги і сновидою почовгав до дверей. Відчиняючи важку високу дверину, ще раз кивнув головою, наче в нервовому тику, і щез з очей.
— Цікавий мікроб… — задумливо промовив «Гагарін», тримаючи рукою підборіддя. — Навіть серед контингенту нашої контори такі — рідко трапляються…
— А мені здається, він далеко видряпається, — примружив і так майже непомітні очі трупного кольору «Віні Пух», відблискуючи своєю виголеною до дзеркальності головою, з вухами кажана виду «нетопир», а по-народному — Pipistrrellus.
— Чомусь і я так думаю… — погодився Свастух, скрутно хитаючи головою і кривлячи губи в презирливій сумній посмішці. — З його букетом якостей…
— Кого ж ми вирощуємо?.. Своїми руками, для своїх же дітей, для їхнього майбуття?.. — тихо подумав уголос «Гагарін».
— Кого нам наказують вирощувати! — зло перекосившись,
примружив очі Свастух. -1… думай, що говориш, та — де говориш. Чи, може хочеш волам хвости крутити?., на південному узбережжі Нової Землі.
…А Вілен, з очманілою головою, повного пульсуючого у скронях жаху, вийшов на вулицю і довго тинявся по місту, незвісно де, місячи наскрізь промоклими ногами мокрий сніг самого початку березня і не відчуваючи холоду.
Потім якось потрапив до цієї їдальні і в теплі став приходити до тями, сьорбаючи суп і дивлячись кудись, і нічого не бачачи…
Пакуючи валізу, вже маючи в руках путівку до Криму і квиток, весь готовий до відпочинку, Вілен несподівано отримав телеграму: «МАМА ПОМЕРЛА ПОХОРОН ЦЮ СЕРЕДУ ТАТО».
Батько зрідка за всі роки приїздив до Києва у справах, але останньою порою все частіше: заліками для Мотрі, хвороба якої ставала дедалі безнадійнішою. Щось сушило її нутрощі, виснажувало тіло і розпечено штрикало в грудях. їй стало зовсім важко поратися по господарству, важко навіть прибиратися та готувати їжу, і Петро крутився, не жаліючи себе, встигаючи всюди і не розраховуючи на поміч чужих — свої не допомагали…
З плином часу він ставав усе більш задумливим і мовчазним, хоч і по молодості не базікав зайвого. І його суворий відчужений погляд з-під лоба теплів, лише коли спілкувався з дружиною. Тоді очі ставали щирими і лагідними, як у надто рано постарілої дитини.
Старший, Дмитро, трішки полікувавши худобу, став головою колгоспу на Франківщині і знову вчився. І за навчанням своїм, за піклуванням про свій великий колгосп, про рідну Державу, на батька й мачуху часу вже не лишалося… Навіть не те, що не лишалося… а все відкладалося: не тягло його додому, зовсім не тягло…
Петро був у нього лише раз, ще Мотря здужала. І познайомився з невісткою та двома онучками, побачивши їх уперше. Дмитро дав тоді грошей, і пісно-смиренно киваючи головою, бідкався, що винен, не встигає провідати рідне село, допомогти і розрадити. І говорив довго, тихим рівним голосом, ховаючи за правильними словами внутрішню байдужість до всього минулого; байдужість, що народилася ще в дитинстві, з тихої самотності, а на сьогодні визріла і достигла. І дивився вбік і вниз, уникаючи татових очей, очікуючих і сумних…
— Я вишлю ще грошей вам, як з’являться!.. — пообіцяв на прощання, підсаджуючи батька в старенький автобус, а потім довго дивився вслід машині, що віддалялася у клубах ядучого бензинового диму. І не було співчуття, а лише — спокійне, з легким смутком, впевнене передчуття, що бачив батька востаннє.