Убивство у Мюнхені. По червоному сліду
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- Переводчик: Микола Климчук
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду». Краткое содержание книги:
Автор пропонує новий погляд на долю Сташинського, чия історія є головною у цьому творі. Це драма людини, яку держава змусила зрадити власну сім’ю, народ, навчила вбивати співвітчизників. Переконавши себе в тому, що служить вищій меті, Сташинський піднявся на вершину кілерської ієрархії, здобув визнання на найвищому рівні, але постав проти держави, яка контролювала його протягом усього життя.
О 8:30 він стояв на вулиці, спостерігаючи за будинком по Карлсплятц, 8. Там розташовувалися різні контори, зокрема кабінети лікарів. На випадок арешту під час завдання агент мав відрекомендууватися східнонімецьким туристом: милувався собі архітектурою, аж раптом розболілися зуби і от, мовляв, прийшов сюди до лікаря. А якщо хтось застане його одразу після події, то слід сказати, що ось лежить людина на підлозі і він намагається їй допомогти. Того дня він прочекав до 10:30, але об’єкт не з’явився. Не було його і ввечері. Не з’явився він і наступного дня. Всякий раз агент відчував полегшення, але загальний душевний тягар від цього тільки зростав. Найскладніше було у вранішні години, відведені на смертельну справу. Вдень ставало трохи легше. Сташинський блукав вулицями міста у спробі розвіятися, але наступного дня все повторювалося. Може, виконати завдання і є найлегший спосіб скинути камінь з душі й повернутися до нормального життя? Щодня тиск відчувався все більше[53].
Лев Ребет зазвичай не ходив у контору у вихідні і працював удома: читав, писав, редагував. У суботу 12 жовтня він зробив виняток із розпорядку. Минулого вечора він ліг пізно – читав недавно опубліковану автобіографічну кіноповість Олександра Довженка «Зачарована Десна». Знаменитий режисер помер торік у Москві. Сталін не дозволяв Довженку жити й працювати в Україні, і його останній твір був сповнений ностальгії за дитинством, яке минуло в мальовничому українському селі. Лев Ребет теж народився в селі і давно жив поза Україною; попри всю ідеологічну різницю між українським націоналістом і радянським режисером-комуністом. Ця книжка цілком могла промовляти до його серця. Ребет за суворими традиціями українських селян рідко виказував теплі почуття до дітей, але вранці 12 жовтня вперше за багато місяців поцікавився фортепіанними уроками сина Андрія і навіть погладив його по голові. Коли вольова і владна Дарія Ребет гукнула з кухні, щоб він не затримувався на роботі і не спізнився на обід, чоловік відповів, що не певен, чи взагалі туди дійде. Членам родини постфактум здалося, що Лев Ребет передчував щось недобре[54].
Тієї суботи, 12 жовтня 1957 року, невдовзі по дев’ятій Сташинський-Леман-Драґер стояв на спостережному пункті на Карлсплятц. Був погожий сонячний день. Він залишив плащ у готелі і прогулювався в костюмі. Як завжди нервувався. Прийняв заспокійливе і протиотрутну пігулку. Ліки не діяли. Напруження, яке він намагався опанувати, зростало – об’єкт міг вийти в будь-який момент. По дев’ятій напруження поступово спало. Стрілка годинника підійшла до десятої, а Ребета все не було. Аж раптом він побачив людину, яку впізнав би з тисячі інших. Ребет вийшов з трамваю і йшов прямо на мисливця. Агент озирнувся і пішов до дверей будинку номер 8. Усе складалося якнайкраще. «Я почувався, ніби уві сні», – згадуватиме він потім. «Довкілля, люди, рух на вулиці – свідомість всього цього не помічала. Усе це було ніби в тіні, підсвідомості»[55].
Пігулка на нього вплинула чи бажання скинути давній тягар, але він був налаштований рішуче. Перед входом у будинок вийняв загорнутий у газету циліндр і взяв його у праву руку.
Піднявся на другий поверх і став там. Потім зняв пістолет-циліндр із запобіжника, намацавши його через газету, і був готовий зустріти мішень. Зачувши звук вхідних дверей, він почав спускатися, тримаючись стіни. Назустріч піднімався чоловік, Сташинський його упізнав. Коли вони порівнялися на сходах, він підняв циліндр і нажав на курок, намагаючись не дивитися у напрямку жертви. Після пострілу краєм ока побачив, що чоловік нахилився вперед. Що було далі, він не бачив.
Сташинський поклав циліндр у кишеню, розчавив за інструкцією протиотрутну ампулу і вдихнув її випари. Мало не знепритомнів. Він відчував запаморочення чи то від стресу, чи то від отруйних випарів своєї зброї.
Він вийшов із будинку, повернув ліворуч і ще раз ліворуч. Лише через десять-п’ятнадцять хвилин він почав повертатися до тями. Пішов на Людвігштрасе, шумну мюнхенську вулицю, перейшов її й опинився в Гофгартені, колишньому королівському парку, насадженому на початку сімнадцятого століття при баварському курфюрсті Максиміліані І. Сташинський вийшов на край парку і на містку через струмок Кегельмюльбах кинув зброю у воду. Попри непевне самопочуття, він тримався букви інструкцій – втопити зброю слід було саме тут.
53
Московські вбивці, с. 170–172; Anders, Murder to Order, рр. 35–36.
54
Інтерв’ю автора з Андрієм Ребетом, 1 липня 2012.
55
Anders, Murder to Order, р. 32.