Війна і мир 1-2

XI

Графиня так втомилась од візитів, що звеліла не приймати більш нікого, і швейцарові наказано було лише неодмінно запрошувати на обід усіх, хто буде ще приїжджати з поздоровленням. Графині хотілося віч-на-віч поговорити з другом свого дитинства, княгинею Анною Михайлівною, якої вона не бачила як слід, відколи та приїхала з Петербурга. Анна Михайлівна із своїм сплаканим і приємним обличчям підсунулась ближче до графининого крісла.

— З тобою я буду цілком одверта, — сказала Анна Михайлівна. — Вже мало залишилось нас, старих друзів! Тим-то я так і дорожу твоєю дружбою.

Анна Михайлівна подивилася на Віру і зупинилася. Графиня потиснула руку своєму другові.

— Віро, — сказала графиня, обертаючись до старшої дочки, очевидно нелюбої. — Як ви ні в чому не тямите! Хіба ти не почуваєш, що ти тут зайва? Піди до сестер, чи…

Вродлива Віра презирливо усміхнулася, видно, не почуваючи ні найменшої образи.

— Якби ви сказали мені давно, матусю, я б відразу пішла, — промовила вона й подалася до своєї кімнати.

Але, проходячи повз диванну, вона помітила, що в ній біля двох віконець симетрично сиділи дві пари. Вона зупинилась і презирливо усміхнулася. Соня сиділа близько біля Миколи, а він переписував їй вірша, якого він сам вперше склав. Борис із Наташею сиділи біля другого вікна і замовкли, коли ввійшла Віра. Соня й Наташа з винуватими і щасливими обличчями глянули на Віру.

Весело і зворушливо було дивитися на цих закоханих дівчаток, але Віра, побачивши їх, очевидно, не пройнялася приємним почуттям.

— Скільки разів я вас просила, — сказала вона, — не брати моїх речей, у вас є своя кімната. — Вона взяла від Миколи чорнильницю.

— Зараз, зараз, — сказав він, вмочуючи перо.

— Ви все вмієте робити невчасно, — сказала Віра. — То прибігли до вітальні, так що всім совісно стало за вас.

Незважаючи на те, чи саме тому, що слова її були цілком справедливі, ніхто їй не відповів, і всі четверо лише переглядались між собою. Вона затримувалася в кімнаті з чорнильницею в руці.

— І які можуть бути в ваші роки секрети між Наташею та Борисом і між вами, — все самі дурниці!

— Ну, що тобі до того, Віро, — тихеньким голоском, по-заступницькому промовила Наташа.

Вона, видно, була до всіх ще більш, ніж завжди, цього дня добра і щира.

— Дуже безглуздо, — сказала Віра, — мені совісно за вас. Що за секрети?..

— У кожного свої секрети. Ми тебе з Бергом не займаємо, — сказала Наташа, спалахнувши.

— Я думаю, не займаєте, — сказала Віра, — бо в моїх вчинках ніколи нічого не може бути поганого. А ось я матусі скажу, як ти з Борисом обходишся.

— Наталія Іллівна дуже гарно зі мною обходиться, — сказав Борис. — Я не можу скаржитися, — додав він.

— Облиште, Борисе, ви такий дипломат (слово дипломат було в широкому вжитку в дітей у тому особливому значенні, якого вони надавали цьому слову), навіть скучно, — сказала Наташа ображеним, тремтячим голосом. — За що вона до мене чіпляється? Ти цього ніколи не зрозумієш, — сказала вона, звертаючись до Віри, — бо ти ніколи нікого не любила; в тебе серця нема, ти лише madame de Genlis[129] (це прізвисько, яке вважали дуже образливим, дав Вірі Микола), і твоя перша приємність — завдавати прикростей іншим. Ти кокетуй з Бергом, скільки хочеш, — промовила вона швидко.

— Та вже я, певне, не буду перед гостями бігати за молодиком…

— Ну, добилася свого, — втрутився Микола, — наговорила всім прикрого, розстроїла всіх. Ходімте в дитячу.

Усі четверо, як сполохана зграя пташок, встали й пішли з кімнати.

— Мені наговорили прикрого, а я нікому нічого, — сказала Віра.

— Madame de Genlis! Madame de Genlis! — промовили, сміючись, голоси з-за дверей.

Вродлива Віра, яка справляла на всіх такий дратуючий, неприємний вплив, усміхнулась і, видно, не зачеплена тим, що їй сказали, підійшла до дзеркала й поправила шарф та зачіску: дивлячись на своє гарне обличчя, вона стала, як видно, ще холоднішою і спокійнішою.