Війна і мир 1-2

— Який жаль, що вас не було в четвер у Архарових. Мені нудно було без вас, — сказала вона, ніжно усміхаючись до нього.

Потішений молодик з кокетливою усмішкою молодості ближче присів до неї і зайшов з усміхненою Жюлі в окрему розмову, зовсім не помічаючи того, що ця його мимовільна усмішка ножем ревнощів різала серце Соні, яка червоніла і вдавано усміхалася. В середині розмови він оглянувся на неї. Соня з пристрасною злістю глянула на нього і, ледве стримуючи на очах сльози, а на губах вдавану усмішку, встала і вийшла з кімнати. Вся Миколова жвавість зникла. Він дочекався першої паузи в розмові і з розстроєним обличчям вийшов з кімнати розшукувати Соню.

— Як вони білими нитками шиті, секрети всієї цієї молоді! — сказала Анна Михайлівна, показуючи на Миколу, який виходив. — Cousinage dangereux voisinage[127], — додала вона.

— Отак-то, — сказала графиня, коли зник той промінь сонця, що пробився у вітальню разом з цим молодим поколінням, і неначе відповідаючи на запитання, якого ніхто їй не ставив, але яке повсякчас непокоїло її. — Скільки страждань, скільки турбот перенесено за те, щоб тепер ними тішитися! А й тепер, далебі, більше страху, ніж радості. Все боїшся, все боїшся! Саме той вік, у якому так багато небезпек і для дівчаток і для хлопчиків.

— Усе від виховання залежить, — сказала гостя.

— Так, ваша правда, — говорила далі графиня. — Досі я була, хвалити бога, другом своїх дітей, і користуюся цілковитою їх довірою, — казала графиня, повторюючи помилку багатьох батьків, які гадають, що в дітей їхніх нема таємниць від них. — Я знаю, що я завжди буду першою confidente[128] моїх дочок і що Миколенька, зі своєю палкою вдачею, коли й буде пустувати (хлопцеві не можна без цього), то все ж не так, як ці петербурзькі панове.

— Егеж, славні, славні діти, — потвердив граф, який завжди розв'язував заплутані для нього питання тим, що все вважав славним. — Ось бачите! Захотів у гусари! Та от, чого нам більше, ma chère!

— Яка мила істота ваша менша! — сказала гостя. — Порох!

— Так, порох, — сказав граф. — У мене вдалася! І який голос: хоч і моя дочка, а я правду кажу, співачка буде, Саломоні друга. Ми взяли італійця вчити її.

— Чи не рано? Кажуть, шкідливо для голосу вчити в цю пору.

— О, ні, де там рано! — сказав граф. — Як же наші матері виходили в дванадцять-тринадцять років заміж?

— Вона вже й тепер закохана в Бориса! Ач яка! — сказала графиня, тихо усміхаючись, дивлячись на Борисову матір і, видно, відповідаючи на думку, що завжди її цікавила, говорила далі: — Ну, от бачите, якби я тримала її суворо, якби забороняла їй… бог знає, що вони робили б нишком (графиня розуміла — вони цілувалися б), а тепер я знаю кожне її слово. Вона сама увечері прибіжить і все мені розкаже. Можливо, я балую її, але, далебі, це, здається, краще. Я старшу тримала суворо.