Все починається в тринадцять

Виснажений, оброшений, спотикаючись, я ледь волік ноги до воріт цвинтаря.

— Живий? — схвильовано прошепотіла Оксана.

— Швидше сюди мобілку. Краще раз побачити, ніж сто разів почути, — не терпілося Дмитрові.

— Тримай. Здається, ціла, але там нічого немає, — я простягнув йому телефон і зморено опустився на землю.

— Серж, там же росяно!

— Дарма. Мене всього хоч викручуй.

— Як?! Невже нічого не зафіксував? — розчаровано вигукнув Дмитро.

— Спочатку було не до того, а потім уже і знімати нічого.

— На могилі земля ворушилась?

— А я вам скажу, що час рушати. Жахастики він розповість потім, — розпорядився Олег.

Ми йшли до хутірця. Переборюючи відчуття втоми, я звітував про результати експедиції. Потому довідався, що батько разів тридцять телефонував Олегові, оскільки не було зв’язку з моїм телефоном. Олег збрехав, що в моїй мобілці розрядився акумулятор. Тоді татко попросив Олега передати мені мобільник. Він і тут не розгубився: запинаючись, сказав, що я вийшов до вітру. Йому повірили. Через хвилин десять — знову дзвінок. Цього разу, за версією товариша, я вирішив проїхатися на скутері, бо вночі з увімкненою фарою ще не катався. А це ж так цікаво! Батько таки здогадався, що йому говорять неправду, і зателефонував ще раз. Виявилося, що я проводжаю Оксану. Зрештою, таткові брехня набридла, і він гайнув великом до Олега додому… Скінчивши переповідати про все це, Олег ультимативно заявив, що нікого не повезе назад до Ліщинівки доти, доки я не вийду на зв’язок із батьком.

Неймовірно, але мій телефон не зафіксував жодного дзвінка. Я панічно міркував, що збрехати батькові? Розповісти правду — сприйме як недолугу вигадку. Час спливав. Може, нас уже шукають усім селом? Я натиснув виклик. Батько був неговіркий: всього лише поцікавився, о котрій я з’явлюся вдома. Його спокій — це передвісник справжнього бурелому...

На початку другої години ночі ми дісталися Ліщинівки. Олег запропонував таку легенду мого зникнення: «Скажеш, що скутер зламався майже біля Тростянця. Якщо предок запитає, а чого мене не було вдома, то поясни так: ми вирішили заїхати в гості до Оксани, потім вона попросила, щоб її покатали, я не захотів, а ти… ну, і далі…»

— А далі — сандалі! Зрозуміло? — обурилась Оксана. — Що про мене подумає його батько?

— Оксано! Ти підбила Сержа на подвиги, так виручай.

— Хлопці, як не крути, однак всі наші вигадки будуть шиті білими нитками, — риречено мовив я. — Що буде, те й буде.

Прощаючись, Оксана цмокнула мене в щічку і сказала:

— Ніколи б не подумала, що харківські хлопці — найхоробріші в Україні.

— Серж, давай я тебе підвезу. Все ж таки батько не так сваритиме в моїй присутності.