Шенгенська історія. Литовський роман

Три ночі поспіль на вулиці Лондона лягав сніг. Тонким шаром вкривав тротуари та дороги. На дорогах він танув швидше, і вже години до восьмої ранку завдяки машинам і автобусам від нього нічого, крім мокрого асфальту, не залишалося. На тротуарах він затримувався довше, немов хотів показати, з яких будинків і куди виходили люди, котрі залишали на снігу сліди від свого взуття.

Інґрида та Клаудіюс цього ранку вийшли першими з дверей свого підвального помешкання. Першими на сходинках і сліди залишили.

На вечерю їх запросив у гості Марюс, однокласник Клаудіюса, той самий, котрий зустрічав їх у Лондоні на автовокзалі. Але до вечері далеко. Болгарка Таня, у котрої вони винаймали кімнатку, запропонувала Клаудіюсу «теплу» роботу на кілька днів. Але відразу ж попередила, що робота хоч і легка, але відповідальна, що він буде удвох із напарником, за котрим треба стежити, щоб той нічого не взяв.

— А робити що треба? — спитав він врешті-решт нетерп­ляче.

— Біля багаття сидіти, — відповіла Таня. — Папірці різні спалювати.

Клаудіюс здивувався пропозиції, але п’ятдесят фунтів за день сидіння біля багаття його цілком влаштовували.

Й ось сходили Інґрида та Клаудіюс з самого ранку по свіжому снігу в найближчий міні-маркет, купили дві сім-картки, якими замінили в мобільниках литовські номери на англійські, купили два йогурти та повернулися до себе. Кухня була вільна, й її тіснота виявилася ідеальною для сніданку вдвох. У квартирі було напрочуд тихо. Навіть не вірилося, що за стінами сплять ще дві пари, з якими Інґрида та Клаудіюс наразі навіть не познайомилися.

— Я, як звільнюся, тебе наберу, — пообіцяв Клаудіюс. — Мене сюди назад привезуть.

— А до Марюса на котру годину?

— На восьму!

Над вікном кухоньки заторохкотів мотоцикл. Сходами до дверей в їхню підвальну квартиру спустився чоловік років сорока в чорному комбінезоні зі штучної шкіри. Постукав.

Уже провівши поглядом Клаудіюса та незнайомця, котрий заїхав за ним, перечекавши торохтіння мотоциклетного двигуна, що віддалявся, дівчина кинула собі в горнятко новий пакетик чаю і залила його окропом.

Тиша в квартирі стояла ідеальна, стерильна. Інґриді здалося, що від цієї тиші віє холодом. Помацала батарею під віконцем. Та не гріла. Обвела кухоньку шукаючим поглядом і раптом, до своєї несподіваної радості, помітила маленький радіоприймач у кутку на кухонній тумбочці. Дротик, що тягнувся від неї до розетки, немов підтверджував, що приймач працює. Інґрида натиснула згори на приймачі червону кнопку, що пихато стирчала, і приємний, трохи вкрадливий голос ведучого став розповідати їй про благодійний концерт на допомогу дітям-сиротам із Румунії. Інґрида заслухалася, захоплена тим, що практично кожне слово, вимовлене цим диктором, було їй зрозуміле. «Невже я так добре знаю англійську?!» — зраділа Інґрида.

І стало їй трохи тепліше.

Згадалося минулорічне Різдво. Мама, тато, молодша сестричка та паперові сніжинки, наліплені на вікна. Торік сніжинки вирізала з паперу сестричка. А раніше вони вирізали їх утрьох із сестричкою та матінкою. Мама, у котрої ножиці в руках завжди були спритнішими, ніж у доньок, вирізала й янголят із крильцями. І колись різдвяні витинанки на вікнах їхньої квартири в Пренаї були дуже багатими. Внизу, відразу над ширшим підвіконням — білі янголи. Деякі з них дивляться вгору, на небо, хоча ніхто їм не домалював очі. Та й не потрібні їм були очі! Мама так добре вирізала фігурки, що голівка янгола, задерта догори, зазираючи невидимими очима в небо, здавалася природнішою, ніж розфарбовані, яскраві та з виряченими очима янголи та серафими в костелі. А згори над янголами по склу були розклеєні ажурні сніжинки: великі внизу, а чим вище, тим дрібніші! Адже те, що далі, здається меншим, ніж те, що ближче!