Шенгенська історія. Литовський роман

— Може, зачекаєте? — спитала вона, споглядаючи у кухонне вікно.

— Зачекаю, — кивнув гість.

І сиділи вони за чаєм довго. То мовчки, то обережними словами обмінюючись. Ельжбета очей із Кукутіса не зводила, і так довго на нього дивилася, що став він їй таким же рідним, як і вирізані з кіножурналів портрети акторів і співаків.

— Я в одному журналі читала, — озвалася господиня після чергової паузи, — що одружені чоловіки довше за неодружених живуть.

— Так, і помирають рідше, — з готовністю погодився Кукутіс. — Так воно й є! А ще одружені рідше під потяг або під машину потрапляють. І тонуть не так часто. Може, якби я одружився вчасно, тупотів би зараз по землі двома власними ногами, а не однією власною, а другою дерев’яною! Але мудрість приходить занадто пізно...

— А чому ж не одружилися? — вже сміливіше поцікавилася Ельжбета, сприйнявши балакучість Кукутіса як готовність про своє життя розповісти.

Кукутіс ковтнув чаю, помилувався на чорну у червоних трояндах кофту на господині, одягнену явно на його честь. Спідниця на Ельжбеті цього ранку коротша була, трохи нижче колін, але теж чорна та тепла.

— Я б одружився, тільки батько нареченої проти був, — сказав гість і зітхнув. — Давно це було.

Кукутіс озирнувся до вікна, на сніг, що валив суцільним білим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Біле воно й є біле, навіть якщо згори вниз летить.

— Як же його звали? — прошепотів Кукутіс.

— Кого? — перепитала господиня.

— Мірошника. Батька нареченої моєї. Її Рамуте звали.

— Гарна була?

— Дуже. Очі зелені. Носик, як у лисички, тоненький.

— Струнка була?

Кукутіс похитав головою.

— Горбатенька.

Ельжбета чомусь втомилася дивитися на профіль гостя, котрий втупився у віконце. Теж на сніг погляд свій пересунула.

А Кукутіс, навпаки, обернувся й їй в обличчя зазирнув. Погляди їхні зустрілися, і здалися йому очі господині такими ж, як у Рамуте.

— І батько не віддав за вас горбату доньку? — В голосі Ельжбети прозвучав щирий подив.

— Не віддав, — Кукутіс зітхнув. — Не віддав горбату за одноногого! Гадав, що я з нею через млин одружуся. А ще думав, мабуть, що який із мене, одноногого, помічник на млині?! Мішки з борошном носити я не міг, лопаті лагодити — також. Так і не склалося у нас щастя.

— Шкодуєте?

— Як не шкодувати?! — Кукутіс провів долонею по щоці, згадавши, що вранці не поголився. Не витягнув із таємної шухлядки своєю дерев’яної ноги небезпечну, добре нагострену бритву.

І раптом спинився за вікном снігопад, і світліше стало.

«Не Бог його послав», — подумала Ельжбета.

А Кукутіс попросив господиню води нагріти. Поголився. Перевірив, чи добре дерев’яну ногу на місце прилаштував.

Дала Кукутісу господиня в дорогу недоїдену ним уночі ковбасу і шматок бринзи зі скибкою хліба.

— Зараз такі гарні нові ноги роблять, — сказала вона наостанок, коли чоловік уже в плащі на порозі стояв. — Я по телевізору бачила! Люди з такими ногами навіть в Олімпіаді беруть участь!