Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Він не ходить, не сидить, не спить. Він гасає з класу в клас, брязкає невинними дверима, шарпає старенького Іванова, в якому короткі й довгі Піпіни починають балакати «мовою».
І не видержав Ферапонт. Цього особливого ранку з'являється в класі, робить кілька напружених зусиль і починає:
— Пановє! Від сьогодні пічнемо вікладати історію й географію на українській мові.
Всі класи, зали й коридори розносять нечувану вість. Ферапонт упав! Великий малорос не видержав. Матроси і Пушкін не помогли, зрадили. Йде мова і валить язик. Нема ради…
По Водохрещах повертає з німецького полону дядьків Василь. Вечір. У світлиці на комінку блимає маленька нафтова лампочка. На лавах куняє кілька сусідів, що зійшлися «посидіти», полаяти погоду, оповісти, хто де помер на іспанку, згадати Петлюру. Переговорили все і замовкли. Одарка сидить на печі, Єлисей під бугаєм на тапчані «підбиває» мотузом постіл. Йому зовсім нічого не видно, але свою роботу він знає, і пальці зовсім добре заміняють очі. Він виводить під носом якусь стару протяжну пісню…
У кухні зовсім темно, тільки маленька смужка кволого світла продирається через напіввідчинену половинку дверей.
Сінні двері рипнули і хтось увійшов до кухні. Всі піднімають голови. Володько встає зі стільчика, що стоїть перед горіючою грубкою, і відхиляє двері. З темноти виступає Василь.
— Добрий вечір вам! — каже він повільною мішаною мовою. Вимовив і стоїть, оглядається, ніби хоче отямитися, куди він попав. Маленька хвилинка тиші. З тапчана встає Єлисей. З лав зводяться сусіди. З печі злазить Одарка. Очі в неї великі, здивовані. Вираз ніби переляканий. Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини.
— Василю!
Це виривається майже одночасно в усіх присутніх… Боже! Василь! З німецького «плєну» вернувся. Ніхто не вірив, що живий. Так. Він живий, але він ледве тримається на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках. На ньому чорна по коліна «шинеля» з жовтим нарукавником на лівому рукаві. Щоки повпадали, від чого вип'явся наперед великий, злегка горбатий ніс. Під носом великі вуса.
Обійми. Одарка плаче. Ну, ну… Чого? Він же вернувся. Не було і вернувся. Чотири роки не було. Ходив далекими дорогами, чужими краями, страждав, а ось живий вернувся і знов у рідній хаті, серед рідних людей.
Зняв чорну «капоту», сів на лаві, опер довгі висохлі руки на коліна і дивиться глибоким зором по стінах, по стелі, по долівці.
— Знов дома, — проговорив. — Часом навіть не вірилося, що буду тут… — І повів широкою плиткою долонею перед собою. — Був у Остпройсен. Східній Прусії… — добавив.
Одарка, мов задубіла, стоїть перед ним, Єлисей опритомив її — давай йому їсти!.. Чого ж ти!..
— Охляв, — каже Василь. — Три тижні в дорозі. По станціях повно народу. Тьху!.. У Гомелі два тижні в «лазареті» пролежав. Тиф. Недавно встав. Трудно. Зі Здолбунова, коли б не підвіз отой… Вже й забув… Зі Шинковців один… Мабуть, не дійшов би… Да.
Одарка смажить нашвидку яєшню. Василь роззуває поволі черевики, розмотує отбмотки. Кожну річ обережно і байдуже бере довгими білими пальцями і складає купкою на боці.
— Все вошиве. На станціях без перерви сунуть. Зі Сибіру, з Германії… Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип'ятком і лежить, як стерво.
Розмотав з ніг промочені ганчірки, стягнув протоптані вовняні панчохи, виглянули білі, кістляві, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка цебричок теплої води піднесла. Василь миє ноги, всі дивляться на нього. Володько слідкує за кожним його рухом. Він не може погодитися з думкою, що це Василь. Веселий, радісний Василь, якого він так любив, якого стільки разів згадував. Життя, видно, не проста річ. Зімне, зібгає тебе, видушить із тебе форму, яку захоче, і все…
Ось Василь помився, пішов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столі чекає на нього їжа.
— Ви мені, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте, — каже він, дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу.
— Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найліпше…
— Дайте мені молока…
— Молока? Боже мій! То ж ні одна корова тепер не доїться. Сиру хіба солоного, масла…
Одарка побігла до комори за сиром і маслом. Прийшла Палажка. Побачила Василя і залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся… На очі набігають сльозинки радості, і він сам не знає, що казати.