Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
— А може, тут щось серйозніше. Може, хтось захотів загребти жар чужими руками, сержантовими чи докторовими? Велика Пастка росте, раніше вона була щербатого шеляга не варта, а нині багато хто позирає на неї ласим оком. Дехто дуже хотів би прибрати її до рук. Тільки я цього не допущу. — Він вважав, що розмову вичерпано. — Так що збирайся їхати з дітьми.
— Не хочеться мені їхати.
Капітан одірвався від чудової картини літнього ранку і глянув на стурбовану Зилду.
— А пригадуєш, як під час пошесті ти рвалася з дітьми на Плантацію, а я заперечував? Тоді нам не можна було їхати звідсіль — ні тобі, ні мені, ні дітям. Треба було лишатися на місці, навіть якби довелось померти. А тепер я тобі кажу: їдь і забирай з собою дітей. Досить того, що тут залишаюся я.
— А чи не краще мені залишитися з тобою?
— Скільки вже ми живемо разом? Відповідай! А чим я колись займався? Ти що, забула?
Голос спокійний — ні люті, ні хвилювання, ніби йшлося про буденні речі. У грудях його ворухнулася ніжність до жінки, яку він відбив просто на дорозі. Йому тоді довелось застрелити того негідника. З нею він побрався церковним шлюбом, скориставшись приїздом місіонерів, сплодив купу дітей, а Зилда брала ще й чужих, щоб виховувати як своїх власних. Усі діти були їй рідні.
— Ти завжди опікувалась дітьми, це твій обов’язок. А я повинен дбати про вас. Усе життя я ходив у жагунсо, ти це добре знаєш. Отож бери дітлашню, їдь на плантації і жди мене там.
— А ти приїдеш?
— Може, приїду, а може, й ні. На плантації роботи непочатий край. Але спершу я з’їжджу в Ітабуну, дізнаюся, що там сталося.
Знизу долинав галас — то діти вантажили клунки на волячий запряг. Прийшла Пеба й сказала, що все готове до від’їзду. Капітан із Зилдою зійшов униз, щоб попрощатися з дітьми. Зилда торкнулася кінчиками пальців його руки, а він за своїм звичаєм легенько погладив її по щоці.
Спокій сонячного ранку лагідно оповивав Велику Пастку. Чувся звичний гомін; вітер брижив річкову гладінь; жінки, співаючи, прали білизну; під жакейрами свині рилися в гнилих плодах. Фадул стояв на порозі армазему, Дурваліно тягнув воду з колодязя, а з кузні Кастора Абдуїна долинав частий перестук молота. Надійшли Бернарда і Збуй-Вік побажати Зилді щасливої дороги й поцілувати Надо.
На кладовищі стало однією могилою більше, як і інші, вона була без горбка; тут спочив Алтамірандо, козопас і свинопас. Уволивши його волю, поховали його недалеко від Сан.
Того дня було душно, і капітан Натаріо да Фонсека й Бернарда, його хрещениця, лежали в ліжку голісінькі, коли раптом брязнула клямка і рипнули вхідні двері. Певно, то Збуй-Вік вернулася з гостин у сі Ванже на тому березі річки. Подумавши так, капітан жагуче пригорнув до себе Бернарду, але вона рвонулась і злякано звелась на ліжку. Відтоді, як до них заявились оті інспектори, що стріляли свиней, у неї душа була не на місці, її мучили лихі передчуття.
У темній кімнаті виросла чиясь постать, розлігся гучний голос:
— Прийшла твоя смерть, Натаріо да Фонсеко, сраний капітане!
Але кулю, призначену капітанові, прийняла Бернарда; вона враз кинулася вперед, затуливши собою хрещеного. Куля влучила їй у ліву грудь, і Бернарда впала на Натаріо.
Тієї ж миті постріл від дверей поклав на місці убивцю. В сутінках замаячів негр Еспіридіан, але він не зайшов до кімнати, а зостався у сінях. Бернарда помирала на руках у хрещеного, як і наворожила їй циганка того далекого дня, коли читала по її руці.
— Любове моя… — прошепотіла вона; кров лилася у неї з рота і з рани у грудях. Вперше вона назвала його своєю любов’ю, єдиною любов’ю в житті. Повторила ще раз ледь чутним голосом: — Любове моя…
Бернардина кров заливала груди Натаріо, котилася по його животу і стегнах. Він узяв дівчину на руки, поклав на ліжко і вкрив простирадлом. Якусь хвилину капітан стояв над тілом хрещениці — обличчя наче маска, на вилицях випнулись жовна, зуби зціплені, очі погаслі, увесь мов лезо ножа. Він викликав жалість і страх.
— Це Далвіно, пригадуєте його? — промовив негр Еспіридіан, штурхаючи ногою труп.
Натаріо згадав білявого хлопця, одного з багатьох, що в сутичках погрожували його вбити. Вони зустрічалися, коли ще той служив у полковника Далтона Мело з Феррадаса, а сам він охороняв полковника Боавентуру. В ітабунському будинку розпусти вони завелись через жінку, проте до бійки не дійшло: Далвіно, п’яний як чіп, ледве тримався на ногах. Плутаючись язиком, він обмежився погрозами і клятвою помститися. Одна з дівок забрала його до себе в ліжко.