Танок з драконами
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #5
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Танок з драконами». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Бурий Бен мав посічене рубцями та вітрами обличчя, шкіру кольору старого темного дерева, біле волосся і зморшки у кутиках очей. Дані була така щаслива бачити лице Бена, схоже на стару вичинену шкуру, що кинулася обійняти полковника. Очі старого пройдисвіта зблиснули веселим подивом.
— Чув я, що ваша милість беруть собі чоловіка, — мовив він, — та не гадав, що мене.
Вони зареготали разом, а Резнак аж закипів од гніву. Але сміх припинився, коли Бурий Бен мовив:
— Ми схопили трьох астапорців. Вашій превисокості краще почути, що вони кажуть.
— То приведіть їх.
Дані прийняла бранців у пишності своєї престольної палати, де між мармуровими стовпами палали високі свічки. Коли вона побачила, як астапорці змарніли з голоду, то одразу ж наказала принести їжі. Трійко спійманих лишилося від десятку з гаком неборак, які втекли разом із Червоного Міста; один був муляр, друга — ткаля, третій — швець.
— Що спіткало решту вашого загону? — запитала цариця.
— Смерть від меча, — відповів швець. — Юнкайські найманці нишпорять у пагорбах на північ від Астапору. Вистежують утікачів од вогню.
— То виходить, місто впало? Воно ж мало товсті мури.
— Товсті, — кивнув муляр, згорблений чолов’яга зі сльозавими червоними очима, — але старі й розсипані.
Голову підняла ткаля.
— Щодня ми кажемо один одному: драконова цариця повертається. — Жінка мала тонкі вуста і порожні мертві очі на вузькому гострому обличчі. — Клеон послав по вас, казали нам, і ви повертаєтеся.
«Він таки по мене послав, — подумала Дані. — Хоч тут вам не збрехали.»
— За мурами юнкайці зжерли наше збіжжя і вимордували наші отари, — вів далі швець. — А всередині мурів панує голод. Ми їмо котів, щурів і чоботи. Коли знайдеш трохи конятини — то вже свято. Цар-Горлоріз і Цариця-Хвойда брешуть одне на одного — мовляв, кожен їсть трупи убитих з вулиць. А люди справді збираються потай і кидають жереб — хто витягне чорний камінь, стає обідом для решти. Піраміду Наклоз сплюндрували і підпалили ті, хто вважав Кразниса мо’Наклоза винним у всіх наших бідах.
— А інші винуватять Даянерис, — устрягла ткаля, — хоча більше таких, які досі вас люблять. «Вона вже йде, — кажемо ми одне одному. — Вона йде на чолі великого війська і везе харчі для всіх голодних.»
«Та я ледве можу нагодувати своїх голодних. Якби я пішла на Астапор, то втратила б Меєрин.»
Швець розповів, що тіло Царя-Різника витягли з поховання і вдягли у мідний обладунок — бо Зелена Грація Астапору мала видіння, що він врятує їх від юнкайців. Труп Клеона Великого, смердючий, але вбраний воїном, прив’язали до спини голодного коня, щоб повести рештки його нових Неблазних у вилазку. Але вийшло так, що вони втрапили до залізних зубів легіону з Нового Гісу і загинули всі до останнього.
— Зелену Грацію за те настромили на палю і лишили помирати на Майдані Спокути. У піраміді Ульор уцілілі влаштували великий бенкет на половину ночі й запили свою останню трапезу отруйним вином, щоб не прокинутися з настанням ранку. По тому прийшла пошесть — кривава різачка — і вбила трьох із кожних чотирьох. Юрба хворих збожеволіла від близької смерті й повбивала сторожу на головній брамі.
Тут втрутився старий муляр:
— Ні! Те зробили здорові, тікаючи від різачки.
— Чи не байдуже? — запитав швець. — Вартових розірвали на шматки, браму відчинили. Легіони Нового Гісу ввірвалися до Астапору, а за ними юнкайці та кінні найманці. Цариця-Хвойда загинула в бою проти них, з прокляттями на вустах. Цар-Горлоріз здався і був укинутий до бійцівської ями, де його розірвала зграя голодних псів.
— І навіть тоді дехто казав, що ви скоро прийдете, — мовила ткаля. — Присягалися, що бачили вас на драконі, високо в небі над юнкайськими таборами. Щодня ми чекали на вас і щосили видивлялися вдалині.
«Я не могла прийти, — подумала цариця. — Не насмілилася.»
— А коли місто впало? — запитав Скахаз. — Що сталося тоді?
— Почалася різанина. Храм Грацій був повен хворих, що прийшли благати богів про зцілення. Легіони зачинили двері й підпалили храм смолоскипами. За годину пожежі запалали у кожному кутку міста, а тоді розповзлися і з’єдналися разом. Вулицями бігали люди, рятуючись від вогню, але порятунку не було — юнкайці тримали браму і нікого не випускали.
— І все ж ви втекли, — мовив Голомозий. — Як це сталося?
Відповів йому старий.
— Моє ремесло — мулярство. Мій батько, а перед ним його батько клав цеглу, як і я. Мій дід збудував наш будинок упритул до міського муру. Неважко було щоночі витягати кілька цеглин. Коли я розказав друзям, вони допомогли підперти прохід, щоб не завалився. Ми всі погодилися, що добре буде мати власний вихід назовні.