Танок з драконами
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #5
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Танок з драконами». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
— І двоє з них — замордовані сини Неда Старка.
— Як німий зумів вам розказати?
— Крейдою. Намалював двох хлопчиків… і двох вовків.
— Малий сам із залізняків, тому вирішив не показуватися, — пояснив Гловер. — Але слухав уважно. Ті шестеро надовго у руїнах Зимосічі не засиділися. Четверо пішли в один бік, двоє в інший. Векс пішов за двома — жінкою та хлопчиком. Мусив скрадатися під вітром, щоб вовк не унюхав.
— Він знає, куди вони пішли, — мовив князь Виман.
Давос усе зрозумів.
— Отже, вам потрібен хлопчик.
— Руз Болтон має доньку князя Едарда. Щоб протистояти його зазіханням, Біла Гавань мусить мати Недового сина… і його лютововка. Вовк доведе, ким є його господар, якщо Жахокром спробує заперечити. Така моя ціна, князю Давосе. Привезіть мені потай, по-перемитницькому, мого законного зверхника, і я визнаю Станіса Баратеона своїм королем.
Стара звичка змусила Давоса Лукомора сягнути до горла. Кісточки пальців колись були його оберегом на щастя. У животі йому смоктало відчуття, що без особливого щастя годі й думати виконати доручення Вимана Мандерлі. Але кісточок на шиї не було, і він спитав:
— У вашій службі є кращі за мене люди. Лицарі, панство, маестри. Навіщо вам перемитник? Ви ж маєте добрі кораблі.
— Маю, — погодився князь Виман, — але плавають на них річковики чи рибалки, що ніколи не виходили з Кусня. Для цієї справи знадобиться людина, що бувала у темніших водах і знає, як проминути небезпеку непомітно й неушкоджено.
— Де ж ховається малий? — Давос передчував, що відповідь йому не сподобається. — Куди ви хочете мене послати, мосьпане князю?
Робет Гловер мовив:
— Гей, Вексе! Покажи йому.
Німий підкинув кинджала, ухопив його і кинув у мапу з овечої шкіри, що прикрашала стіну князя Вимана. Кинджал устромився і затремтів. Хлопець вишкірив зуби.
Упродовж удару серця Давос міркував, чи не попрохати Вимана Мандерлі повернути його до Вовчого Лігва — до пана Бартімуса з його побрехеньками та Гарта з його смертяними дівчатками. Принаймні в Лігві бранців щоранку годували вівсяною кашею. Деінде ж у світі були місця, знані тим, що на сніданок тамтешні мешканці ласували людською плоттю.
Даянерис
Щоранку зі свого західного парапету цариця рахувала вітрила на Невільницькій затоці.
Нині вона налічила двадцять і п’ять — хоча деякі рухалися дуже далеко, і мати певність було важко. Інколи вона якесь проминала, а інколи двічі рахувала одне. «Та чи не байдуже? Душителеві стане й десяти пальців.» Торгівля затокою припинилася, навіть рибалки не сміли потикатися на воду. Найзухваліші зважувалися закидати вудки й тенета у річку, але навіть їм загрожувала небезпека; більшість човнів стояли припнуті попід меєринськими мурами барвистої цегли.
Чимало в затоці було і меєринських кораблів — бойових та торговельних галер, чиї капітани вивели їх у море, щойно Даніне військо облягло місто. Тепер вони повернулися зміцнити флоти, прислані з Карфу, Толосу та Нового Гісу.
Її власний адмірал не зумів порадити нічого до пуття, ба навіть гірше.
— Покажіть їм драконів! — наполягав Гролео. — Хай юнкайці скуштують вогню! Тоді й торгівля знову попливе цими водами.
— Все, що мій адмірал зумів придумати проти кораблів — це дракони? — спитала Дані. — Я нічого не плутаю — ви ж мій адмірал?
— Адмірал без жодного корабля.
— То побудуйте їх собі!
— Кораблі не будують із цегли. А кожен пристойний шмат дерева невільникарі спалили на сто верст навколо.
— То подолайте сто десять. Я дам вам вози, робітників, мулів — що забажаєте.
— Я вмію плавати кораблями, а не будувати їх. Мене надіслали повернути вашу милість до Пентосу. А ви натомість привели нас сюди й розшматували мого «Садулеона» заради цвяхів, брусів та дощок. Такого корабля я більше не побачу. І дім свій не побачу, і стареньку дружину. Це не я відмовився від галер, які дарував отой Даксос. А боротися з карфійцями на рибальських човнах я не в змозі.
Від гіркоти у його словах Дані охопив розпач — такий, що вона мимохіть подумала, чи не може сивочолий пентосець бути одним із її трьох зрадників. «Та ні, годі тобі — він просто старий, що побивається за домівкою в чужій землі.»
— Але ж бодай щось ми можемо зробити!
— Можемо. Я вже казав. Що є в тих кораблях? Линви, смола, полотно. Кохорська сосна, тика з Софоріосу, старий дуб з Пана Великого Норвосу, ялина, ясен і тис. Дерево, ваша милосте. А дерево горить. Якщо дракони…
— Не хочу більше чути про моїх драконів. Ідіть собі. Помоліться пентоським богам, щоб наслали згубний шторм на моїх ворогів.