Жінка у білому (на украинском языке)
- Автор: Коллинз Уильям Уилки
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00474-9
- Переводчик: Олександр Мокровольський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Жінка у білому (на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Автор таврує жадобу до грошей, звеличує чесність і мужність, що дозволяють головному героєві твору викрити жахливу змову.
Мені було ніколи розмірковувати над цими словами, які вирвалися в неї, я тільки встиг відчути, що над ними варто буде помізкувати, хай-но я опинюся за порогом її дому.
— Я прийшов до вас не для того, щоб сперечатися з вами про його родинні справи, — сказав я. — Я нічого не знаю про матір сера Персіваля...
— І не більше знаєте про самого сера Персіваля! — різко урвала вона мене.
— Раджу вам не дуже вірити в це, — заперечив я. — Я таки знаю про нього дещо, а підозрюю ще більше.
— Що ж ви підозрюєте?
— Я скажу вам, чого я не підозрюю. Я не підозрюю, що він — Аннин батько.
Вона скочила на ноги й люто кинулася до мене.
— Як ви смієте говорити мені про Анниного батька! Як ви смієте обговорювати, хто був її батьком, а хто не був! — вибухнула вона, затремтівши кожною рисочкою і затинаючись від гніву.
— Не в цьому таємний зв'язок між вами й сером Персівалем, — наполягав я. — Таємниця, що затьмарює життя сера Персіваля, народилася не з народженням вашої дочки й не померла з її смертю.
Вона сахнулася від мене.
— Геть! — мовила вона і владно вказала на двері.
— Ні у вашому, ні в його серці не було й думки про дитину, — вів я далі, сповнений рішучості загнати її в глухий кут. — Ніяка гріховна любов не пов'язувала вас, коли ви йшли до нього на ті таємні побачення... Річ була зовсім не в тім, коли ваш чоловік застав вас, як ви шепталися з ним у ризниці старої церкви.
Я ще не договорив, як рука її, що вказувала на двері, впала, а густа краска гніву миттєво зблякла. Я побачив, як вона уся враз перемінилась; побачив, як ця черства, несхитна, безстрашна жінка затрепетала від жаху, попри все своє самовладання, коли я вимовив ті останні чотири слова: «у ризниці старої церкви»...
Хвилину чи й більше ми обоє стояли, мовчки дивлячись одне на одного. Я обізвався перший.
— Ви все ще не хочете довіритися мені? — спитав я.
Щоки її ніяк не хотіли рожевіти, але голос уже зміцнів, коли вона відповіла мені з тією своєю звично викличною холоднокровністю.
— Ні, не хочу, — мовила вона.
— І так само велите мені йти геть?
— Так. Ідіть собі... й ніколи більше не вертайтесь.
Я підійшов до дверей, хвилинку почекав, а тоді обернувся, щоб ще раз глянути на неї.
— Може статись, я матиму несподівані для вас вісті про сера Персіваля, — сказав я, — і тоді я вернуся.
— Для мене не може бути несподіваних вістей про сера Персіваля, окрім...
Вона затнулась, бліде обличчя її потьмарилось, і тихою, скрадливою котячою ходою вона вернулася до свого стільця.
— ...окрім вісті про його смерть, — договорила вона, сідаючи знов, з ледь помітною лихою посмішкою на губах. У глибині її очей зблиснула й знов пригасла, зачаїлась ненависть.
Коли я відчинив двері, щоб вийти, вона зиркнула на мене. Губи її розтяглися в жорстоку посмішку — вона оглянула мене з голови до п'ят із дивною зачаєною цікавістю, і несказанний вираз лихого сподівання відбився на всьому її обличчі. Чи не розраховувала вона в глибині свого серця на мою молодість і силу, на біль моїх уражених почуттів і недостатнє самовладання? І чи не зважувала подумки, до чого все це призведе, якщо я десь-колись зустрінуся з сером Персівалем? Здогад, що саме так вона й думає, змусив мене незагайно вийти. Навіть звичайні слова прощання завмерли на моїх устах. Ні я, ні вона не зронили й слова.
Коли я відчиняв вхідні двері, то побачив того самого священика, він вертався назад через площу. Я постояв на ґанку, даючи йому пройти, й озирнувся на вікно вітальні.
В тиші довколишнього безлюддя місіс Катерік розчула його все ближчу ходу, й ось вона вже знов стояла біля свого вікна, дожидаючи священика. Сила страшних пристрастей, що їх я розбуркав у її серці, не змогла ослабити її відчайдушного чіпляння за єдиний доказ громадського визнання, з такими труднощами добутого багаторічними непослабними зусиллями. Не минуло й хвилини, відколи ми розлучились, а вона вже знов була біля вікна, зумисне показуючись, аби священик, із простої чемності, вклонився їй вдруге. Він підняв свого капелюха. Я побачив, як кам'яне, лиховісне обличчя за шибкою зм'якшилось, освітилося вдоволеною, гордою посмішкою; побачив, як голова в похмурому чорному чіпці церемонно вклонилася на відповідь. На моїх очах священик привітався з нею двічі одного й того самого дня!
IX
Я йшов від місіс Катерік, відчуваючи, що вона мимоволі таки допомогла мені. Ще не дійшов я до повороту, де кінчалася площа, як увагу мою привернув хряскіт — хтось зачинив двері.