Політологія: наука про політику
- Автор: Горлач Микола Іванович, Кремень Василь Григорович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Центр учбової літератури
- ISBN: 978-966-364-836-1
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Політологія: наука про політику». Краткое содержание книги:
Підручник написаний на основі класичних джерел і праць відомих сучасних зарубіжних і вітчизняних соціологів, політологів, філософів.
Врахований досвід вивчення науки про політику у вищих навчальних закладах США, Англії, Німеччини, Росії, України.
Розраховано для викладачів і студентів вищих навчальних закладів.
Кожний з чотирьох типів інтерпретації співвідношення політики та моралі має своїх прихильників і супротивників. Але найбільш розповсюдженою в історії політології та етичної думки є теза про незбіг моралі й політики, їх несумісність. У різні епохи розбіжність політики і моралі захищали такі несхожі між собою мислителі, як Карнеад і Секст-Емпірик, Лайола і Гоббс, Макіавеллі і Шопенгауер, Парето і Сорокін. Найбільш показовою серед політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення моралі та політики, вважається концепція італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. В творі «Государ» («Князь») Нікколо Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу політики та моралі, що згодом в акумульованому вигляді увійшли в політичну науку як поняття макіавеллізм, зафіксувалися в формулі: «мета виправдує засоби». Спираючись на спостереження розуму та свідчення досвіду бурхливого політичного життя італійських міст, Нікколо Макіавеллі стверджував, що в політиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі, — «добре, що жорстокості, які застосовуються» не тільки неминучі, але й виправдані міркуваннями доцільності. Проникливий мислитель, який добре знав «куліси й задні дворища» політики, прийшов до висновку, що політик не може дозволити собі бути безпутною особистістю, керуючись міркуваннями моралі, неминуче зазнає поразки. «Хто хотів би творити одне тільки добро, неминуче загине серед стількох чужих добру». Але навряд чи хто з політиків насмілиться прилюдно і відкрито назвати себе людиною, яка не дотримується законів моралі. Ось чому слід «бути великим вигадником та лицеміром», не соромитися у виборі засобів — «змушувати народ вірити силою». Правителю, «государю» Макіавеллі радить: «брудні справи доручай візирю, як можна частіше змінюй близьких, провокуй зіткнення та суперечки між ними, щоб краще дізнатися про їх справжні наміри». Влучність зауважень італійського політолога можна проілюструвати безліччю прикладів із сучасного політичного життя. Основні аргументи на користь песимістичного тлумачення відносин політики та моралі підхоплені та поглиблені прихильниками концепції Нікколо Макіавеллі.
Макіавеллізм став номінальним виразом, синонімом безпринципності, ознакою та доказом аморалізму політики. Умовиводи італійського політолога стали використовувати для характеристики його власних переконань, що цілком несправедливо. Макіавеллі, і в цьому його історична заслуга, показав, який має вигляд зв’язок моралі та політики в тих обставинах суспільно-політичного життя, безпосереднім свідком і учасником якого виступає. Фіксуючи як учений роз’єднаність моралі і політики, Макіавеллі вперше в політичній науці визначив «гострі кути» проблеми, сформулював її основні суперечності. Але було б помилково на цій підставі зараховувати його в ряди ідеологів аморалізму в політиці. Виходячи в аналізі співвідношення політики та моралі з дійсного стану політичного життя, а не з поняття належного, Макіавеллі зовсім не зводив у принцип жорстокість політики, не заперечував, що в ідеалі допустимий збіг політичної мети та моральних засобів, говорив про необхідність навчати молодь добру.
XX сторіччя, жахи панування тоталітарних державних систем, політичних диктатур, в якому б варіанті не виступали, лицемірство, зведене в ранг офіційної політики фашизму і сталінщини, тотальне знецінювання людської особистості надали нові свідчення гострих колізій політики та моралі. Відомий французький теоретик Жан-Франсуа Ревель в книзі «Даремне знання» (Париж, 1988) пише, що рушійною силою сучасного світу виступає неправда. До сфери застосування «неправди», яка протистоїть «раціональності», науці, належать, насамперед, політика та ідеологія. В ім’я групових інтересів «раціональність» найчастіше поступається місцем неправді, свідомому викривленню фактів. Наскільки б вражаючими не здавались такого роду констатації, вони не можуть служити доказом «повної та остаточної» несумісності політики та моралі. Історія суспільного життя багата не тільки на приклади політичного лицемірства та відвертого цинізму політиканів, вона дає і немало зразків чесної політики, єдності шляхетних мотивів і цілепокладальної діяльності. Шукання правди передових представників народництва, ідейна, морально-значуща упевненість українських діячів культури, борців за незалежність і свободу народу, шляхетне суспільно-політичне життя, персоніфіковане Махатмою Ганді, Мартіном Лютером Кінгом, Андрієм Сахаровим, їх численними прихильниками та послідовниками, — все це не тільки чудові зразки сплаву гуманізму, етичних цінностей, шляхетних громадянських вчинків, але й доказ того, що потреба суспільства, людства в морально орієнтованій політиці стане життєвою необхідністю.