Останні орли [= «Гайдамаки»]

Уже два днi їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, i привид жаху, що переслiдував утiкачiв з берегiв Днiстра, врештi наздогнав їх.

Села, якi нинi траплялися по дорозi, або були безлюднi — їхнi мешканцi, очевидячки, пiшли в гайдамаки, або зруйнованi дощенту ляхами. Якось подорожнiм довелося проїздити повз невелике мiстечко; воно ще курилось, а на ясному тлi вечiрнього неба чорними силуетами рiзьбилися потворнi руїни й шибеницi з нерухомими жертвами.

Такi картини наганяли божевiльний жах на бiдолашних євреїв, i вони поспiшали якомога швидше вибратися з цих страшних мiсць.

Разiв зо два подорожнi навiть бачили загони гайдамакiв.

Коли їм траплялося зустрiти якусь жiнку, то Рухля, що знала кiлька слiв по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань i про те, чи немає поблизу гайдамакiв.

Таким чином, об’їжджаючи мiста й села i всiляко уникаючи зустрiчей з селянами та гайдамаками, мандрiвники поволi просувалися вперед.

За розрахунками Гершка, вони мали приїхати в Умань на десятий день увечерi, але страх, який стискав їхнi серця, був такий великий, що подорожнiм здавалося, нiби вони й не доживуть до того щасливого дня.

Тiльки Сара зовсiм не боялася, а навпаки — жадала такої зустрiчi, сподiваючись за допомогою хлопiв або гайдамакiв вирватись од своїх мучителiв i дiстатися в Малу Лисянку, до Прiсi й отця Хоми.

Вiз котився повiльно, усi сидiли мовчки, поринувши в свої роздуми. Вiдчувши байдужiсть фурмана, конi пiшли ступою.

Вiз з’їхав з дороги i, наскочивши на камiнь, замалим не перекинувся. Усi переполошились.

— В’є, в’є! — закричав Гершко i, натягнувши вiжки, замахав руками, наче зляканий птах крилами. Конi повернули назад, i вiз знову покотився вузькою дорогою.

— Ребе Гершку, ребе Гершку! — повчально мовила Рухля. — Скiльки разiв я казала тобi, щоб ти не кричав «в’є»; коли б тут був хтось iз хлопiв, вiн одразу б зметикував, що ти не циган, а чесний єврей.

— Ой вей, усе забуваю, вiд страху в головi все плутається!

— Не бiйся! Господь, що вивiв з пустелi батькiв наших, виведе й нас з цього проклятого краю. А чи скоро Умань? Тобi ж знайомi цi мiсця!

— Знайомi, знайомi, але ж ми звернули вбiк i я тепер не знаю, куди їхати. Десь неподалiк має бути Кирилiвка, а в нiй шинкар знайомий — Лейба. Коли тут iще спокiйно, — голос Гершка жалiбно затремтiв, — то в нього можна буде й перепочити, i про все розпитати.

— Ну, ну! То поганяй же коней; боронь боже, що-небудь… — тут у степу нiде й сховатися.

Натяк Рухлi на можливiсть зустрiчi з гайдамаками змусив Гершка щосили засмикати вiжками. Вiн хотiв пiдбадьорити коней ще й своїм улюбленим «в’є-в’є», але вчасно схаменувся i тiльки зацмокав губами.

Сара не прислухалась до розмови, але при словi «Кирилiвка» вiдразу насторожилася.