Останні орли [= «Гайдамаки»]

Нарештi зусилля старої дали наслiдки: на Сариних губах з’явилася пiна, а слiдом за тим усе її тiло затряслося вiд страшних корчiв i з рота полилась яскраво-зелена рiдина.

— Пiдведи її i пiдтримуй голову! — крикнула Рухля Ривцi й, полегшено зiтхнувши, промовила до гостей i Гершка: — Ну, тепер можна сподiватися на порятунок.

Рабин, що був серед гостей, пiдiйшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так i вкляк на мiсцi, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:

— Великий бог Авраама, Iсаака та Iакова, i ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль i змiни її на радiсть. Якщо господь захотiв врятувати цю дiвчину, то вiн поверне її знову до нас i звiльнить тебе вiд тяжкого грiха й ганьби… Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дiстане жiнку, прекрасну й чесну єврейку, гiдну доньку своїх праотцiв… Тiльки терпiння, треба дати їй спершу одужати… I не вдавайтеся до насильства…

— Так, так… Передусiм спокiй i сон, — поспiшно заявила Рухля, — а там… тс-с-с! — вона приклала палець до уст i хитнула головою в бiк Сари, яка розплющила очi. — Дайте їй заснути, а за лiкування я сама вiзьмусь i, якщо бог захоче, вилiкую.

В цю мить дiвчина знову заплющила очi i впала на подушки. Гостi злякано обернулись до Рухлi, але стара заспокiйливо кивнула головою, замахала руками й прошепотiла:

— Тс!.. тс!.. Це сон — не смерть… Тепер добре… На краще! Усi поквапилися вийти навшпиньках з кiмнати й залишили Сару пiд опiкуванням старої.

Рухля сказала правду: Сара не померла. Лiки старої єврейки подiяли й вирвали дiвчину з лап смертi. Та ще три днi свiдомiсть не поверталася до неї. Сара покiрно пила лiки, якi давали їй, дозволяла розтирати себе, навiть приймала їжу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напiвбезтямний погляд дiвчини виразно говорив, що все це виконує тiльки її тiло, а душа десь зникла й не бере участi нi в чому.

— Дарма, дарма, це на краще! — вiдповiдала Рухля на зiтхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. — Якби вона була притомна, гiрше було б: вона не стала б приймати нi їжi, нi лiкiв, i нам не вдалося б виходити її.

— Ой вей! — недовiрливо похитувала сивою головою Ривка. — Ну, що з того, що ми виходимо її тiло, коли господь вiдiбрав у неї розум?

— Не турбуйся! Виходимо тiло, тодi повернеться й розум, — запевняла Рухля. — Треба тiльки не хвилювати її, заспокоїти, обманути.

— Ой вей мiр! От ускочили в халепу! — зiтхнула Ривка. — I так уже набралися через неї стiльки муки, стiльки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти свої старi кiстки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть… таке… ой… ой!.. Вiд страху аж ноги тремтять…

— Бог змилується над нами… там у вас ще гiрше… Тiльки б виходити її, то можна втекти далi.

— Ой, ой! Коли б тiльки швидше!..

— Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити… Знайдуться в мене ще кращi лiки. Слова старої справдилися й цього разу.

На шостий день уранцi, коли Рухля, за звичаєм, сидiла бiля Сариного лiжка й плела панчоху, раз у раз спiдлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом вiдчула на собi чийсь погляд.