Твори у 12 томах. Том 09
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #9
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Іван Волинець
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 09». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До дев’ятого тому ввійшли: повісті «Звір Предковічний»(1911, окреме видання — Нью-Йорк, 1913) та роман «Місячна долина (Нью-Йорк, 1913).
— Ні, ти паче не мариш, — без тіні жарту промовила вона, вщипнувши його за руку. Тоді помацала йому пульс і чоло. — І гарячки немає…— Потім нюхнула повітря. — І горілки ніби не пив… Ну, то що ж далі?.. Кажи вже все, хоч би що там воно було.
— З тебе ще мало?
— Мало. Я хочу далі. Я хочу знати все.
— Гаразд. Але найперше знай, що мій оклендський хазяїн ніяк не мудріший за мене. Я й сам ділова людина, — можеш так і казати, як хто тебе запитає. А тепер слухай, що я тобі розповім, — мені лиш невтямки, як це ніхто з гленеленців не дошолопався до цього раніше! Либонь, їм позакладало. У місті такого ніколи б не прогавили! Отже, так: ти знаєш ту нову цегельню, що вироблятиме спеціальну добру цеглу для внутрішніх стін? Оце сушу я собі голову, чим прогодувати шість коней, що повернуться трутнями мені на шию — вони ж до старців мене доведуть! Десь би їх віддати в роботу, але де? Тут я й згадав про цегельню. Погнав тоді жеребця до цегельні й поговорив із їхнім хіміком-японцем — він там у них у лабораторії. Аж бачу, майстри ходять, усе оглядають, і все вже готове до роботи. Я й собі оком розкинув туди-сюди.
Потім під’їхав до вийми, звідки вони глину братимуть — пам’ятаєш, така крихка крейдяна земля, що копали її за тою ділянкою на сто сорок акрів, де три пагорби? Дорога завдовжки з милю, іде вниз, і не крута, пара коней легко її подужає. Найтяжча робота буде вертатися порожняком угору. Отож прив’язав я жеребця і давай обраховувати.
Японець сказав мені, що директор і верховоди компанії приїдуть ранковим потягом. Я нікому ні пари з вуст, а сам вирішив удати власного особою привітальну комісію. Потяг тільки зупинивсь, а я вже й тут, і простягаю їм руку від імені міста. Водночас це була рука того самого хлопця, якого ти знала колись в Окленді, тротьорядного боксера, як його… ага, ось як — Здоровий Біл Робертс, — так він називався на рингу, але тепер nom ім'я не інакше, як Вільям Робертс, есквайр.
Отож, кажу, поздоровкався я з цими, і ми асі гуртом подалися до цегельні. З розмови я побачив, що а 1111 усе
готове. Тоді я й закинув слівце щодо привозу глини. В мене перед цим душа потерпала: а що, як вони вже знюхалися з кимсь раніше? Але коли вони запитали про мої умови — мені вже відлягло трохи. Я їм виклав усе, як по писаному, а їхній найстарший занотував собі до записника.
«Ми починаємо відразу на широку ногу», — каже він мені й пронизує очима. — А який транспорт ви нам пропонуєте, містере Робертсе?» А в мене ж за плечима самі тільки Гезл і Геті, та й ті замолоді для такого вантажу.
«Я вам можу постачити чотирнадцять коней та сім підвід. А як треба буде більше — то й більше буде».
А він мені: «Дайте нам чверть години на обміркування, містере Робертсе».
«Чому б і ні,— кажу я, а сам виступаю таким козирем! — Тільки раніш ось що: я хочу підписати контракт на два роки; і потім ще одна умова. А ні, то годі й балакати».
«Яка ж то умова?» — питає.
«А крутизна, — кажу я. — І як ми вже тут, то я вам усе й покажу».
Так я й зробив, і показав їм, що через крутий узвіз мені не з руки заганяти коней, якщо вони не змінять свого первісного плану.
«Вам тільки ось що доведеться зробити… — кажу їм, — побудувати бункери на п’ятдесят футів вище, прокласти дорогу навкруги пагорба та спорудити під’їзного моста футів у сімдесят-вісімдесят завдовжки.
І знаєш, Сексон, моя проста мова зробила своє. Адже ж я казав без манівців. Коли для них найголовніше їхня цегла, то для мене — мої коні.
Радилися вони не менше, ніж півгодини, а я чекав, і серце в мене завмирало мало не так само, як і тоді, коли я чекав на твоє слово після свого освідчення. І тим часом міркував, на чому можна було б трохи спустити, якщо вже наполягатимуть. Бачиш, я їм подав справжні міські ціни, отож і був готовий трохи скинути. Потім вони повернулися.
«На селі ціни мали б бути дешевші», — каже мені їхній старший.
«Де ж пак! — кажу. — Адже це виноградна долина. Тут і на власну худобу сіна не вистачає й доводиться возити з долини Сан-Хоакіну. Та в Сан-Франціско готове сіно дешевше можна дістати, а тут і дорожче плати, та що й сам і привозь».